|
PUBLICYSTYKA
|
|
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
|
|
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
|
|
Data artykułu: 2012-05-25
|
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
Гіркий спомин
|
|
|
|
|
|
Грисюк Володимир Михайлович
|
|
|
Я, Грисюк Володимир Михайлович 1930 р. народження, родом із Замлиння, передмістя містечка Тишівці Томашівського повіту. Добре пам'ятаю знущання польської влади в довоєнний час: заставляли православних відмовлятись від своєї віри і приймати католицьку, дітей-школярів примусово водили до костела на богослужіння, руйнували церкви. У 1938 році знищили старовинні церкви в Тишівцях, Замлинні, Дубині, Клятвах. Собор зруйнували вже після нашого виселення – в 1957-1959 роках.
Банди "крокусів" нападали на українські оселі, били вікна, нищили майно, поліція арештовувала україців, які працювали в полі в католицькі свята. Українцям забороняли користуватись своєю мовою, мати свої книжки. У мене були деякі дитячі книги, мати їх спалила, бо боялось покарань. А якось вранці прокидаюсь, а в хаті нема ні батька, ні матері: їх вночі заарештували і відвезли до Томашева. Такі дії довоєнної польської влади пробуджували неприязнь до неї. Коли почалась війна, наші люди розраховували, що цьому буде покладено край. Однак свою чорну справу продовжило відступаюче польське військо: була спалена центральна частина містечка, де жили євреї. Польовий військовий суд почав репресії. Хотіли забрали мого діда Миколу Махомета, але його не було в хаті – він утік. 24.09.1939 р. арештували дідового брата Іваська Махомета, жорстоко катували під наглядом майора Еборовича, а потім вбили. Арештували моїх тіток, бо чоловіки поховались.
Кінець цим знущанням поклав прихід Червоної армії. Відбувся бій, загинуло кілька жовнірів і двоє жителів Замлиння. Решта польського війська покинула обоз і втекла. В полон взяли кілька офіцерів і жовнірів. Офіцерів розстріляли, зокрема і майора Еборовича, який очолював польовий суд. Тепер на Замлинні польською владою їм споруджено пам'ятник, а іменем Еборовича названа одна з вулиць – отака правда.
За договором Радянського Союзу з Німеччиною Холмщина опинилась під владою Німеччини. Німці почали встановлювати свої порядки: облаштували гетто для євреїв, зобов'язали селян здавати для німецької армії зерно, м'ясо й іншу продукцію, виконувати різні роботи на користь армії.
Разом з тим, дозволили відкрити українські школи, чого не було за польської влади, започаткували культурно-масові заходи, почалось українське відродження. На Дубині, на місці зруйнованої поляками церкви, українською громадою був насипаний пагорб і поставлений хрест. Тепер на цьому місці якийсь поляк збудував собі будинок.
Настав 1941-й рік. Готуючись до війни з Радянським Союзом, німці будували аеродроми і дороги. Весною пішли механізовані колони військ, які просувались в бік радянсько-німецького кордону. 22 червня почалась війна, а через кілька днів німці вже гнали колони полонених червоноармійців. Через деякий час німецька влада почала з гарних і багатих сіл виселяти поляків до польських сіл, а українців – до українських, заселяючи звільнені села німцями – колоністами, які прибували з Радянського Союзу. На одне таке поселення німців в квітні 1942 p. був скоєний збройний напад якоюсь польською бандою. За це німці на Проваллі розстріляли 9 осіб українців, серед них – мого вчителя Онуфрія Банаду, співученицю Ліду Козачок та її батьків.
Почали організовуватись підпільні польські збройні загони, які вбивали представників української інтелігенції, священиків, громадських діячів і взагалі українців.
В 1943р. під Лабунями вбили Тишовецького війта Бондарука. Серед білого дня в центрі міста стріляли в мого дядька Володимира, але не вцілили, поранили коня. На Проваллі вбили двоюрідного татового брата Грисюка Володимира, приходили за татом, але він через горище втік. Вирвавшись з рук бандитів, утік і татів брат Василь. Безслідно пропав сусід Шикула, якого прихопила озброєна група. У вересні 1943 вбили члена Допомогового комітету Йосипа Трохімовича, а після його похорону – Сергія Махомету (сина Іваська), який організовував похорон. Не давши похоронити брата, польська поліція ув'язнила Євгена Магомету. Вночі камеру, в якій утримували Євгена, якась банда закидала гранатами. Євген був тяжко поранений, але вижив. Доконала його вже післявоєнна польська влада, запроторивши в концтабір, де він і загинув. Відсидів у концтаборі і дядько Володимир, в котрого стріляли(він не переселився до Радянського Союзу).
Хоча в Тишівцях знаходився пункт німецької жандармерії, поодинокі вбивства українців не припинялись. Вбили в полі Гната Поліщука і його сина Павла, повісили Андрія Демчука, вбили жінку грека, вбили Івана Паштолу, Василя і Антона Волошинів, Івана Бойка, священика Михайла Трохімовича, поранили священика Бобра в Переспі. Кількість жертв поповнили молоді хлопці, які в загоні самооборони захищали людей. Це брати Микола і Тимофій Петровські, Олексій Панчоха, Володимир Панас, Іван Бойко, Гаранчук та інші. Вже перед приходом радянських військ 16.06.1944 р. польські бандити вбили на Дубині Грисюка Миколу і його сина Івана, Антона Павловича і його товариша з Микуліна, коли вони копали на цвинтарі яму.
Однак жорстокі вбивства українського населення відбулись зимою і весною 1944 року. Я в ту пору знаходився у Варешищах (Грубешівщина), у дядька Василя Махомета. 12 лютого Михайло і Марія Михальчуки справляли весілля своєї доньки Стефанії, і ми були серед гостей. Садиба Михальчуків знаходилась під самим лісом. Один /з гостей, Іван Ходачук, сказав, що він у Вітківському лісі бачив озброєних людей. Це насторожило гостей, але вже наближався кортеж молодого. Коли молодий з гостями зайшли в хату, з лісу з криком і стрільбою рушило кілька десятків озброєних людей на оселю. Гості, хто як міг, тікали. Тоді було вбито дванадцятеро чоловіків і кілька жінок (поранених добивали). Загинули батько і родичі молодої, її наречений.
Вбивства українців відбулись і в Шевченкові дні – 9-10 березня 1944р. Загони Армії Крайової, батальйони хлопські і інші збройні формування одночасно напали на села Сагринь, Турковичі, М'яке, Модринь, Шеховиці, Ласків, спалили їх і вбили тисячі мешканців. В палаючих будівлях ревіла худоба, іржали коні, падали від бандитських куль втікаючі люди. Це було справжнє пекло на землі. У ці часи ми, практично, в хаті не ночували, бо бандити ходили по оселях, грабували і вбивали. Ночували в полях, чагарниках хоча це була вже холодна пора. Одного разу ночували в самітньої старенької бабці Каськи, в якої була непоказна хата, в двері постукали...
Бабця вдала, що хвора на тиф, і вони в хату не зайшли. Якийсь бандит стрельнув у вікно, під яким я лежав на лавці. Знаходитись на кольонії в Варешині було дуже небезпечно, заняття в школі в Потуржині припинились і я "перебрався" до Тишівець. У Тишівцях було дуже багато біженців із сіл, які рятувалися від бандитів.
Наближався фронт. Відбувся запеклий бій. В багатьох місцях горіли будинки. Німці відступили. Совєти разом з поляками створили нову владу. Мобілізували до радянського війська наших ненавчених молодих хлопців і відправили на фронт. Вони загинули або дістали поранення. Це – Бойко Андрій, Бойко Василь, Бойко Дмитро, Бичук Яків, Барила Йосип, Береза Євген, Білошевич Йосип, Баранчук Євген, Ганусеця Анатолій, Грива Іван, Трисюк Шимон, Єгоркін Іван, Завада Михайло, Павлович Іван, Пушко Іван, Турець Михайло, Станіславчук Іван, Ризюк Микола, Савка Віктор, Грицай Михайло, Шикула Петро, Цибуля Михайло, Білошевич Тимофій та інші.
Радянська і польська влади ухвалили переселити українців в Радянський Союз. Натерпівшись стільки лиха, втративши рідних і близьких людей, ми змушені були "добровільно" погоджуватись на евакуацію. Пропонували різні області України. Мої рідні дали згоду евакуюватись до Полтавської області. Своїми засобами, прихопивши трішечки харчів і майна, на початку січня 1945 року прибули на станцію Замостя. Нам виділили товарні вагони, де розмістились і люди, і домашня худоба. Везли нас довго. Страждали від холоду, голоду і нестачі води. Це була холодна зима. Особливо мучились родини з грудними і малими дітьми, моїй сестричці виповнилось тільки три місяці.
На Полтавщині нас розвезли по різних селах-колгоспах, підселили до місцевих жителів. Так нас навічно позбавили рідної землі, без засобів існування і свого даху над головою. Маючи, окрім мене, трьох малих дітей, тато опинився в дуже складному становищі, а тому дав згоду на переїзд в Росію, до Сальського степу, на цілину. Спочатку жили в юртах, а потім збудували хати. Води як не було, так і нема до цієї пори –воду привозять. Молоде покоління там і проживає, терплячи всі негоди безводної степової природи і російської влади.
Дорогі мої співвітчизники тішів’яни! Серед багатьох опублікованих спогадів про наше переселення мені не траплялося читати спогадів моїх земляків. Цим спогадом я старався увічнити добру пам’ять про них. Можливо, я допустив неточності, не всіх згадав, то прошу пробачення, бо я в ті страшні часи перебував поза Тишівцями.
КРИВАВЕ ВЕСІЛЛЯ
Я хочу розповісти про один випадок, який трапився на хуторі в селі Варешин Грубешівського повіту 12 лютого 1944 року.
На православне свято Трьох Святих, у неділю, в сім'ї Михайла та Марії Михальчуків справляли весілля. Виходила заміж їхня донька Стефанія. Садиба Михальчуків знаходилась під лісом.
У хаті за весільним столом пригощались гості молодої в очікуванні приїзду молодого. Один із присутніх – Іван Ходачук – сказав, що бачив у Вітківському лісі озброєних людей. Це збентежило й стривожило присутніх, але вже наближався час приїзду молодого, тому весілля продовжувалось. Тим паче, що серед гостей молодого були озброєні особи та німці.
Щоб звільнити місце для підвод гостей молодого, мені звеліли нашу підводу відвезти у двір мого дядька Петра Момота. Вже було чути музику з кортежу молодого, який проїжджав селом. Коли молодий з гостями зайшли у хату, стали "торгуватись", викуповувати наречену, щоб їхати до вінця. Хтось убіг й знадвору крикнув: "Банда!".
Гості в паніці кинулись тікати будь-куди. А з лісу з криком і пострілами сунуло кілька десятків озброєних бандитів. Вони оточили садибу. Організувати оборону не вдалось. Один німець виліз на горище і потяг за собою драбину. Він залишився живим! Другий на подвір'ї дістав кулю в живіт. Впали від бандитських куль батько молодої Михайло Михальчук, наречений на прізвище Курдупель. Загинули Максим Михальчук, Анатолій Михальчук, Ольга Матвіїшина, Олексій Панчоха, Петро Мужичук, Борис Луць, Петро Остапишин, Марія Недоріз та ще кілька чоловіків, прізвищ яких я не знаю. Кілька жінок було поранено. Поранених чоловіків бандити добивали пострілами в голову. Але пораненого німця не добили!
Моїм дядькові й тітці та ще деяким гостям вдалося втекти від бандитів за пагорби й рів.
Закінчивши криваву бійню, нападники зігнали жінок в окреме приміщення і шукали молоду. Але вона встигла скинути весільне вбрання, одягла іншу одежину й жінки її не виказали.
Пограбувавши гостей і садибу, бандити сіли за столи пиячити.
Скільки невинних людей – холмщаків, підляшців, надсянців, лемків – загинули не на війні, а в своїх домівках, садибах і селах від рук польських шовіністичних банд, тільки за те, що були українці, що народились і жили на своїй прабатьківській землі! Вічна їм пам'ять!
Недавно ми відзначали 60-річчя початку насильницького вивезення українців із територій, які відійшли до Польщі. Але й досі наша влада не захищає цих людей, не визнає депортованими, не відшкодовує втрати залишеного майна, земельних угідь.
Навіть не вирішує проблеми оформлення закордонних паспортів, пільгової поїздки на могили рідних...
Хто захистить нашу гідність?!
Бідний наш люд із Закерзоння: знущалися з нас поляки за часів Речі Посполитої, до початку Другої світової війни гнали до костела, змушуючи відмовлятися від своєї православної віри й приймати католицьку, руйнували православні храми (у нашому містечку їх було чотири й тільки один костел, та не лишилося жодної церкви!).
Організовували погроми українських осель – били вікна, нищили домашнє і господарське майно. Не дозволяли мати українські школи, товариства й громадські організації. Не можна було мати навіть українських книжок. Безпричинно заарештовували наших людей. Одного разу я прокинувся вранці і не побачив нікого вдома. Сусіди сказали, що заарештували батька й матір. Влада на кожному кроці виявляла до нас зневагу й ворожість. Хоча на побутовому рівні ми з сусідами-поляками жили мирно, товаришували, в своїй селянській праці допомагали одне одному. Однак загальна атмосфера серед нашого православного люду була гнітючою. Коли виникла загроза війни, наші люди все ж сподівалися на переміни.
З початком війни між Польщею, Німеччиною і Радянським Союзом у нас кілька разів змінювалося становище: відступило польське військо, прибула колона німецьких машин. За якийсь час німецьке військо полишило наше містечко Тишівці Томашівського повіту, знову повернулося польське. І тут почалися екзекуції над нашими людьми, яких підозрювали в нелояльності до поляків. Арештували й закатували брата мого діда, прийшли забрати й діда, але його в той час не було в хаті, йому вдалося сховатись, арештували моїх тіток. Знущались із багатьох жителів. На щастя, це тривало недовго – зі сходу наступала Червона Армія. Бій тривав майже всю ніч, частина польського війська відступила. Були жертви і серед цивільного населення. Сімох польських офіцерів, яких узяли в полон, розстріляли. Наші люди раділи приходу Червоної Армії. Сподівалися на порятунок. Але за позгодженням Сталіна з Гітлером наша територія відійшла до німців, вони повернулися. Щоправда, частина населення– в основному євреї – евакуювалась разом із радянськими військами.
І ось нова влада, німецька, почала встановлювати свої порядки. Євреїв (а їх у нашому містечку було багато) спочатку примусили носити білі пов'язки з шестикутною зіркою, а через якийсь час загнали в гетто. Деякі євреї почали переховуватися в лісах, у полях, у хатах українців. І наша родина переховувала сім'ю єврея. Я спостерігав, як вечорами батько з харчами ходив у стодолу. Але німці з облаштуванням гетто почали проводити облави і обшуки. Тому, щоб не попасти до них, єврейська сім'я втекла в ліс.
У містечку облаштувалась жандармерія, створили польську й українську поліцію, провели облік сільськогосподарських тварин, землі, забирали тварин і збіжжя для потреб армії. Люди почали ховати своє добро – зерно, худобу. За це жорстоко розплачувалися. Щоправда, у ставленні до українців були й прояви чогось позитивного з боку німецької влади: відкрили українські школи, з'явилися книжки рідною мовою, дозволялися деякі культмасові розваги, самодіяльність, відсвяткували роковини Т. Шевченка. В цей час стихли суперечності між поляками й українцями – усі жили в скруті.
І ось почалась війна Німеччини проти Радянського Союзу. Через наше містечко гнали багато полонених червоноармійців. З'явилися концтабори для них, а згодом і для цивільних. Посилились репресії з боку німецької адміністрації, забирали молодих хлопців, дівчат на роботу в Німеччину. Конфісковували збіжжя, худобу, свиней. Спротив владі посилювався. До того ж німці почали виселяти українців та поляків із заможних сіл, розселяючи їх окремо в польські й українські села, а на їхнє місце поселяли німців-переселенців. Організовувалися партизанські загони з місцевого населення – і польські, й українські. За напад на нове німецьке поселення в Зубовичах німці розстріляли в селищі Провалля не без участі поляків групу невинних людей, у тому числі мого вчителя Онуфрія Банаду та співученицю Ліду Козачок з родиною. Почалися криваві події. Польські бойовики вбивали представників української інтелігенції і простих людей тільки за те, що вони - українці. Так убили війта, вбили члена допомогового комітету Трохінчука Йосипа, застрелили вдома мого дядька Грисюка Володимира з Провалля, стріляли в дядька Володимира Магомета, важко поранили його брата Євгена, убили Поліщука Гната, його сина й багатьох інших українців.
А в 1943-му на початку 1944-го років почалося загальне нищення українського населення Холмщини. Поляки створили Армію Крайову, Батальйони хлопські, Армію Людову. Вони палили українські села, хутори, садиби, масово вбивали наших людей. Уже через багато років потому, перебуваючи в Польщі, прочитав деякі книжки І. Сулевського й інших, де змальовуються події на Грубешівщині і Замойщині, з вихвалянням великих перемог над українськими націоналістами (так вони нас називали). Тільки в Шевченківські дні 1944 р., за їхніми даними, було вбито в Сагрині 1 896 осіб, у Менткому – 186, в Турковичах– 59, у Модриню– 386, у Шеховіцах – 883, в Ласкові – 806. А це ж невинні прості люди: чоловіки, жінки, діти...
Злочинці поводилися особливо жорстоко. Я був свідком, як банда Басая-Рися напала на весілля у Вершині 12.02.44 р. Вбили 12 чоловік, в тому числі молодого, кількох поранили. В польській енциклопедії читав, що Басая, псевдо "Рись", за подвиги нова польська влада нагородила високим орденом. Вже перед приходом радянських військ у Вишівцях 16.06.44 р. поляки вбили Грисюка Миколу і його сина Івана. Я назвав прізвища вбитих тільки родичів, а скільки було вбито загалом!
На теренах Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння спалено сотні населених пунктів, вбито поляками десятки тисяч невинних. Після визволення від німецької окупації польська влада взяла під захист своє населення, а нас, українців, що вижили, за домовленістю з радянською владою, депортували в Союз, розселяючи по всій Україні. Ми змушені були полишити все набуте за життя добро і у вантажних вагонах холодною зимою їхати в невідоме, незвичне майбутнє. Частина наших людей все-таки уникла цього "добровільного" переселення і лишилась. Але їх спіткала нелегка доля.
Вже за нової польської влади багато з них поплатилося життям, а в 1947 році всіх українців виселили в північно-східні райони західної Польщі, на колишні поселення німців (операція "Вісла"). Радянська влада в Україні про нас не подбала і нами не дуже переймалась. Не було кому відстояти наші споконвічні українські землі, захистити наші права. Навпаки, нас – переселенців – вважали нелояльними, називали бандерівцями, а в разі влаштування на працю чи навчання не допускали до секретних виробництв і матеріалів. У своїй країні ми були небажаними, такими лишаємось і дотепер.
У Польщі відбулось примирення між усіма політичними силами, визнано, що всі вони боролися за Польщу. В однаковій повазі бійці Армії Крайової, Армії Людової, і Батальйонів хлопських та інших організацій, а нас як не було кому захищати, так, на превеликий жаль, нема кому захистити й тепер, коли польські екстремісти вимагають від нас вибачення за події на Волині в 1943-1944 рр. Може, ще за Коліївщину і Гайдамаччину нам треба вибачитись?! Наша теперішня влада, судячи з публікацій у пресі та з виступів у Верховній Раді (Медведчук, Табачник, комуністи й деякі "історики"), не знає справжніх подій на Закерзонні в другій половині 30-х років і в часи Другої світової війни, помиляється в оцінці тих часів і ставленні до нас, переселенців. Ми як були нічиї, так і досі є пасинками нібито рідної влади...
http://www.holm.kiev.ua/?page=79&lang=1&cath=21
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
|
