Fundacja Losy Niezapomniane cien

Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Ankiety w formie nagrań video

Відеозаписи зі свідками
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2013-01-22
WERSJA W J.POLSKIM
Ой верше, мій верше… (tylko ukraińska)
Станіслав Федорчук
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
Ой верше, мій верше…
(Лемківський* острів Донбасу)
Станіслав Федорчук
Чим більше ми зупиняємось над питаннями соборності українського народу, тим більше виникає запитань, щодо того, який є зміст цієї соборності? Чи йдеться про соборність етнічних українських земель, чи достатньо формальних святкувань на майданах і площах 22 січня, для того, щоб ствердити цю соборність? А можливо, йдеться про соборність українського духу, який єдиний від степів Донбасу до Карпатських гір, який неможливо побороти жодною окупаційною владою, духовним та фізичним знищенням. Будь-який дух має мати свій прихисток, свій схрон, з якого його неможливо витравити чи задушити – таким місцем для українського духу є українська земля. Тому будь-яким зайдам завжди здавалося, що позбавивши українців рідної землі, вони позбавлять його духу спротиву та гідності, саме цим викликані численні депортації та переселення, що ініціювалися московською, польською, німецькою, комуністичною владою.

В другій половині 18 сторіччя, коли відбулося приєднання України до Російської імперії, саме вільні козацькі землі стають об’єктом колонізаторської уваги царської влади. Волелюбний козацький дух, що століттями панував в степах Слобожанщини, який жив завдяки власній щаблі та плугові, треба було зламати, зробити слухняним та упослідженим. Тут виявилося недостатнім знищити Запорізьку Січ, забрати в козаків їхні землі, тому Катериною було ініційовано заселення «нічийних» земель українського степу. Так з’явилися тут численні іноземні підприємці та переселенці з усієї Європи, але найбільша перевага в роздачі земель віддавалася колишнім офіцерам царської армії, носіям великодержавних ідей і абсолютно чужим в своїй основі, місцевому населенню. Навіть охорону цих земель, на яких протягом століть стояли козацькі сторожі, було довірено сербським полкам царської армії. Масово закриваються козацькі школи, українці залишаються без освіти.

З ініціативи тієї ж цариці Катерини, територія Галичини, Холмщини, Підляшшя, Буковини переходить до рук Австро-Угорської імперії, в обмін на визнання за Російською імперією права на Крим. Проходить практично 100 років, поки на цих землях з’являються національні осередки, причому перший такий осередок виник саме в Перемишлі, який нині належить Польщі.

Саме така історична недоля зводила докупи українців з усіх земель. Таких різних. Таких схожих.

Якщо для українців 19 століття на території під владою Австро-Угорщини основним центром українського життя була власна греко-католицька церква, то для України, окупованої Російською імперією, навіть церква не була джерелом ідентичності, оскільки була неукраїнською.

Напередодні Першої Світової війни на півночі сучасної Донецької області вже набирає популярності український рух, особливо в районі Бахмуту (нинішній Артемівськ). Саме звідси походить славний рід Шаповалів, двох полковників армії УНР Миколи та Артема Шаповалів, одного з лідерів української еміграції, видатного соціолога Микити Шаповала.

В цей час на землях під Австро-Угорською імперією тільки з’являються перші паростки державного мислення, починає розвиватися культурне та політичне життя. Але обидві імперії вже готуються до війни, в якій українців повернуть багнетами один проти іншого.

Українська революція і проголошення Четвертого Універсалу про самостійність України, проголошення Соборності , а після того чергова окупація, а за нею слідом черговий розділ України між Польщею та комуністичною Росією.

Серед географічних назв польсько-українського прикордоння можна не помітити маленького села Liskowate (Лісковате). Польські відомості про цю місцевість доволі скупі, єдине, що можна побачити на світлинах села – це старовинну греко-католицьку дерев’яну церкву Народження Непорочної Діви Марії, яка була збудована в 1832 році Іваном Раком та Василієм Тимчаком.

Ця місцевість Бескид до другої половини 20 століття була заселена українським населенням, яке сповідувало греко-католицьку віру і споконвіку жило на цій землі. Зараз, про те, що тут жили українці, можуть розповісти хіба що затерті написи українською на церковних дзвонах, що лишилися на старих церквах і оповідання старих людей, що пам’ятають часи, коли ця земля належала лемкам та бойкам.

Враховуючи те, що українське життя на частині території Закерзоння гуртувалося навколо греко-католицьких храмів, можна лише уявити, наскільки важливим в житті цієї місцевості був авторитет власної церкви. Кожна церковна громада намагалася якомога більше прикрасити власний храм і однією з ознак заможності церкви та її впливу були дзвони. Саме вони скликали громади на спільну молитву, спільну працю і били на сполох, попереджаючи про небезпеку.

Коли почалася Перша Світова війна, з храмів масово почали знімати дзвони та відправляти на переплавку, попри всі прохання місцевого населення. Попри всю толерантність австрійської влади, вона була чужою населенню та його традиціям. Навчені таким гірким досвідом, мешканці Бескид, напередодні Другої Світової війни, відчуваючи її неминучість, закопали до землі дзвони з власних церков, для того, щоб охоронити їх як перед німецькою, так і радянською владою, для якої вони не мали жодної вартості. Проте, сільчани сподівалися, що прийде час і вони зможуть далі жити на землі своїх прадідів.

Радянська влада, яка була вдруге встановлена тут після визволення з-під німецької окупації, спочатку проголошувала словами М. Хрущова, про соборність всіх українських земель , в тому числі і Закерзоння. А вже в 1947 році саме вона ініціювала спільно з комуністичним керівництвом Народної Республіки Польща сумнозвісну акцію «Вісла», під час якої було виселено з рідних домівок величезну кількість родин на простори від Сибіру до земель Німеччини, які ввійшли до складу Польщі. Але українські Бескиди не давали спокою ні польській владі, ні радянській, землю Хирівського та Стрілківського та Нижньоустрицького районів Дрогобицької області були передані до Польщі, внаслідок угоди між нею та УРСР, що була підписана 15 лютого 1951 року. Цей обмін землями, обґрунтовувався, як стверджують, суто економічними чинниками – до Польщі відходили райони з нафтою, а до Львівської області відходила частина Львівського-Волинського вугільного басейну, який знаходився на території Польщі. Як страшно звучить таке обґрунтування, оскільки йшлося не просто про територію та корисні копалини, а цілі українські села, яких позбавляли права жити на власній батьківщині. Переселенню підлягало 32 тисячі українців, які передбачалося (владою СРСР) розселити на території Одеської, Миколаївської та Сталінської (Донецька) області.

Попри постанову про добровільний виїзд мешканців сіл, їх практично силоміць було відправлено з території батьків і потягнулися холодні товарні вагони з лемківським та бойківським населенням на Схід. Деяким з них вдавалося викинутися з потягу на повного ході, але більшість таки приїхала до місць призначення. Так в Артемівському районі Донецької області в селі Званівка з’явився острівець Західної України, а також в найближчих селах Роздолівці та Верхньокам’янці. В основному, це були переселенці з сіл Лісковате та Коросно Хирівського району Дрогобицької області. Інших переселенців було розкидано малими групами серед інших районів Донецької області. Приїхавши до Донбасу, бойківське та лемківське населення опинилося в доволі скрутному становищі, до їхнього приїзду не було приготовано навіть помешкань, в той час, як свої власні домівки вони мали лишати польській владі, згідно з умовами переселення. Населення села Званівка прийняло переселенців, цілий рік по приїзду, більше ніж в ста будинках корінних званівчан мешкали прибульці, доки не було добудовано їхні власні помешкання зусиллями села.

Що найцікавіше, жодних сутичок між місцевим населенням та бойківським та лемківським контингентом не відбувалося, переселенці органічно ввійшли до життя на новому місці, хоча існували суттєві розбіжності в віросповіданні, мові, політичних поглядах. Але переселенці намагалися триматися власних традицій, так в селі діяла українська школа, яку не змогла перевести радянська влада на російську мову, насамперед тому, що вся громада села завжди виступала на оборону своєї школи. Слід враховувати, що це відбувалося не в часи української незалежності, а протягом панування радянської влади. В родинах зберігалася віра та українська мова і як тільки виникла можливість, громадою села було заснована греко-католицька каплиця, а вже 3 вересня 1991 року було засновано парафію, а згодом, на її місці виріс велетенський храм. Кошти на його побудову збирали самі мешканці села і кожну цеглу в його будові складали загальними зусиллями.

В селах досі живі традиції, які лемки та бойки привезли з рідної землі, так обрядові традиції Різдва, Великодня, Трійці досі живуть серед них. Особливо яскравим є традиційний лемківський вертеп, який зберіг свою автентичність, тексти, вбрання. Традиції колядування та щедрівок передавалися з роду в рід, від батьків до дітей. Тому в Званівці на Різдво завжди ходять три вертепи, які водять маленькі діти, селяни середнього віку та найстарші – охоронці лемківських традицій.

Цього року, на старий Новий рік під час Всеукраїнського фестивалі вертепів «Карпатія», який проходив у Івано-Франківську, лемківський вертеп з Донбасу відкривав фестиваль власним виступом. Його було відтворено зусиллями греко-католицьких церков Києва, які використали оригінальні тексти та вбрання колядників з села Званівки.

Не менш видовищним є свято Івана Купала в селі Званівка, побувавши на якому відчуваєш, ніби перемістився в прадавні часи. Тут і велетенське багаття зі заздалегідь наготованого дерева і купання в річці Іванів. На Трійцю в селі дозволяються традиційні жарти поміж селянами. Так, господар може встати вранці на Трійцю й не побачити власного плоту навколо обійстя, або не зможе відчинити двері, бо вони підперті чимось з вулиці. Найголовніше те, що ніхто не тримає образи за жарти, оскільки в обливаний понеділок це є даниною традиції.

Переселенці намагаються триматися власних весільних традицій, спільної праці, коли в селі були ще мазані хати, то на обмазування глиною хати збиралася вся сільська громада, як і століття тому на рідній лемківській землі.

З тривогою згадують лемки Званівки часи Другої Світової війни, часи, коли польська влада знищувала свідомих українців, прихід німецької та радянської окупації. Але поміж старих людей досі живе пам’ять про життя на прабатьківській землі, про чудові краєвиди Лемківщини, про поїздки батьків на заробітки до Америки, службу в цісарській армії, діяльність «Просвіти» та ОУН. Достеменно невідомо, яка кількість родин брала участь в бандерівському русі та допомагала «хлопцям із лісу», але велика частина переселенців побувала в Сибіру та інших засланнях. На жаль, більшість з тих, хто був членом ОУН та УПА, зізнаються про це лише перед смертю.

Попри те, що дзвони з церкви села Лісковате, досі не віднайдені, хочеться вірити, що всім переселенцям досі чути голос захованих в землі прадідівських дзвонів і вітер з Бескидів, що провідує рідні званівські обійстя.

*

Вихід друком книги «Демонтаж лицемірства», в якій було розміщено цю статтю призвів до цікавої дискусії. Шановна пані Наталя Кляшторна, прочитала в Facebook Остапа Кривдика про мій матеріал під назвою «Лемківський острів Донбасу», який був присвячений переселенцям з села Лісковате (Польща) до с. Званівка (Донецька область). Направду, я мав довгі міркування щодо назви матеріалу («Лемківській острів Донбасу»), так і щодо того, ким насправді були переселенці за етнографічною приналежністю: лемками чи бойками? Оскільки більшість опитаних мною мешканців села називали себе лемками, то я вирішив, що по відношенню до них буде справедливим назвати статтю саме таким чином. Крім публікації в електронних виданнях, стаття «Лемківський острів Донбасу» друкувалася у журналі «Лемківщина» в № 1 за 2007 рік. Пані Наталя Кляшторна повідомила мене про те, що згідно її досліджень, населення села Лісковате належить до бойківсько-долинянської етнографічної групи. Оскільки я не маю відповідних власних знань про те, ким насправді були вихідці з села Лісковате, я обов’язково розміщу позицію пані Натілі Кляшторної на своєму блозі в статті про яку йде мова. З іншого боку, польська Wikipedia говорить наступне про цю територію: «Na północ od nich, po obu stronach drogi z Оlszanicy do Ustrzyk Dolnych i Krościenka, znajdowały się wsie o mieszanych cechach bojkowsko-łemkowsko-doliniańskich» («На північ від них, по обидві сторони дороги з Ольшаниці до Устриць Дольних і Крощенки, знаходилися змішані бойко-лемківсько-долинянські села»). Висловлюю подяку пані Наталі Кляшторній за увагу до моїх публікацій і дякую за можливість розмістити в старій статті нову актуальну інформацію.

Травень 27, 2009, Станіслав Федорчук



ВІДГУКИ

Posted by Олег on Березень 31, 2010 at 18:25
Дякую за змiстовну статтю. Я народився в Званiвцi, а батьки – з Лiсковатого. У Званiвцi жила моя баба – Барнич Юлiя, передова доярка, людина працi. Тiшить те, що зберiгаються в Званiвцi русинськi традицii (батьки називають себе русинами). Як би ще там побороти суржик? Я живу в Росii в Ставропольському краю, i тут в багатьох мiсцях украiнцi мову зберегли краще. Прошу переправити в статтi Дробицьку обл. на Дрогобицьку. Успiхiв Вам в справi соборностi украiнського народу! Якщо украiнцi будуть заодно – iх будуть бiльше поважати. От i в Росii щось трiшки стали розумiти в нацiональному питаннi, раз обiцяють канал ТВ на украiнськiй мовi (правда, пiдключитися до нього буде дуже дорого). А то до цього часу тiльки була iстерика, що на Украiнi закривають росiйськi канали. Менi здаеться, що в цьому велика заслуга Ющенко.

Posted by Станіслав Федорчук on Квітень 2, 2010 at 15:52
На жаль, у Званівці, як і в будь-якого селища на Сході відбувається вимивання свідомого контингенту, він втікає від своєї незреалізованості. Зараз намагаюся повернути дзвони з Лісковатого до Званівки і бачу, що союзників аж надто мало. Стосовно В. Ющенко, то думаю, що про нього варто буде говорити як мінімум, років через 10. Поки що – видно тільки його відверту слабкість і бажання змінити риторику влади, а не інституційні підвалини совєцькості в Україні.

Posted by Максим on Квітень 17, 2011 at 16:55
Стаття дуже сподобалася, велике спасибі. Я дуже обережно ставлюся до історії моїх предків і хочу більше про неї знати. Мої дідусь і бабуся з Лiсковатого моя мама народилася у них вже в с. Верхньокам’янське (всі жителі до сип пір називають Чубарівка). Дідуся з бабусею давно вже немає, але будиночок залишився часто буваю там (сам з Сєвєродонецька) і не повірите, вчора був там і в церкві на службі мене охопило величезне бажання повернути ці дзвони, тому що ще давно читав про них і сьогодні вирішив пошукати якусь інформацію і наткнувся на вашу статтю.

Posted by Станіслав Федорчук on Квітень 17, 2011 at 18:52
Наразі, ситуація наступна. Невелика пошукова робота була проведена. Скоріш за все, дзвони знаходяться у відомому для нас місці. Однак, ми не зможемо їх повернути нащадкам людей, які мешкали в Лісковатому. Республіка Польща запропонувала або передати дзвони до самого храму – як музейну пам’ятмку або до одного з музеїв краю. Чесно кажучи, залишати полякам дзвони немаю жодного бажання, однак, ситуація така. Тому повернути дзвони немає сил. Наскільки мені відомо, польська сторона після перемовин не проявляє жодної активності – дзвони так і не знайдені.
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2024

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
1 784 288
Dziś:
Днесь:
356