|
PUBLICYSTYKA
|
|
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
|
|
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
|
|
Data artykułu: 2016-08-29
|
|
|
WERSJA W J.POLSKIM
|
|
Prawdziwy krzyż księdza kanonika Jana Bułata
|
|
|
|
Zebrane i opracowane przez p. Romana Senyszyna świadectwa dotyczą losu ks. Jana Bułata po deportacji w 1947 r. z Bartnego – najpierw do obozu koncentracyjnego w Jaworznie, a potem na Warmię.
|
|
Roman Senyszyn
|
|
|
|
Niniejszy szkic został przygotowany w oparciu o wspomnienia Ukraińców z Parafii Podwyższenia Krzyża Świętego w Górowie Iławeckim. Informacje były zebrane zarówno wśród ludzi mieszkających na terenie parafii, jak również poza jej granicami, wśród wszystkich tych, którzy mieli okazję korzystać z posługi kapłańskiej ks. Jana Bułata.
Atmosferę panującą w środowisku ludzi z Zaleskiej Woli, rodzinnej wioski ks. Jana Bułata, pomogła mi poznać książka „Zaleska Wola: ludzie i losy Jana Pawłyka“ oraz rozmowy z autorem i jego rodakami.
Sprawy dotyczące Cerkwi zaczerpnięto ze zbioru „Dokumenty dotyczące historii Ukraińskiej Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce w latach 1947-1960“ (z archiwum księdza mitrata Mirosława Ripeckiego), który uporządkował Wasyl Łaba, także ze wspomnień księdza mitrata Stefana Dziubiny – „I pobłogosław dzieło rąk naszych“.
Dziękuję wszystkim za przekazane informacje. Jestem szczególnie wdzięczny Paniom Annie Skibie [Skybie] i Marii Łoch, oraz Panom Mikołajowi Bułatowi, dziękuję także Janowi Pawłykowi. Właśnie ich wypowiedzi pomogły mi scharakteryzować osobowość św. p. ks. kanonika Jana Bułata.
W okresie, gdy ks. Bułat kończył edukację w seminarium, wprowadzono celibat. Część jego kolegów nie zdecydowała się na przyjęcie tego zakazu i zrezygnowała z kapłaństwa. Ksiądz Jan radził się z rodziną, z rodzicami, w końcu wziął swój krzyż z rodzinnego domu i poniósł go w świat, na obcą ziemię, gdzie pozostawił ten Prawdziwy Krzyż Pański, znak Cerkwi Jezusa, znak Bożoludzkiej rzeczywistości – naszej.
Niech spoczywa w pokoju!
Roman Senyszyn
Droga do kapłaństwa
Ksiądz kanonik Jan Bułat urodził się 09 października 1901 r. na praojcowskiej ziemi ukraińskiej w Zachodniej Galicji w pobliżu Radymna, w wielkiej prastarej miejscowości Zaleska Wola, dziś jest tam jedynie niewielka osada.
|
|
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
|
|
do góry ↑
|
|
Чесний Хрест Отця Каноніка Івана Булата
|
|
|
|
Зібрані та оброблені п. Романом Сенишином свідчення про долю отця Івана Булата після депортації з Бортного - спершу до табору в Явожні а далі на Вармію (північно-східна Польща).
|
|
Роман Сенишин
|
|
|
|
Нарис підготовлений на основі матеріалів до спогадів про Парафію Воздвиження Чесного Хреста в Ґурові Ілавецькому. Інформації були зібрані серед мирян парафії і в людей живучих поза її межами, котрі мали нагоду користати з послуг о. Івана Булата.
В ситуацію середовища Заліської Волі, рідного села отця Івана, помогла мені вглянути книжка «Заліська Воля: люди і доля Івана Павлика» та розмови з автором і його земляками.
Справи Церкви зачерпнуті із збірки: «Документи до історії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі у 1947-1960-х роках» (з архіву о. Митрата Мирослава Ріпецького), упорядковані Василем Лабою, а також зі спогадів о. Митрата Степана Дзюбини, «І стверди діло рук наших».
Усім інформаторам щиро дякую. Особлива моя вдячність Паням Анні Скибі та Марії Лох і Панам Миколі Булату і таки Іванові Павлику. То їхніми висловами охарактеризована особистість б.п. Отця Каноніка Івана Булата.
Коли отець кінчав семінарію, тоді вийшла заборона висвячувати жонатих чоловіків на священиків. Частина його колег не рішилась на целібат. Отець розглядав це в родині, з батьками, остаточно взяв свій хрест з рідної хати і заніс у світ, на чужу землю також, де залишив цей Чесний Хрест Господній, знак Церкви Христової, Божолюдської дійсності - нашої.
Вічна йому пам'ять!
Роман Сенишин
Дорога до священства
Отець Канонік Іван Булат народився 9 жовтня 1901 р. у прадідівській українській землі Західної Галичини, неподалік Радимна, у великому, старинному селі Заліська Воля, де нині існує тільки мале поселення.
Жителі села поважали предків, їхні бої з ординцями, з польським королем Казимиром Великим, з москалями під Полтавою. Справді не знали, які з них були свідками польської руїни, проте охочо повертали до тих, які прожили відродження народу в часах австрійської влади. Жили духом тих, хто засновував освіту, організував кооперативи, ширив моральну свідомість, двигав рівень життя суспільства. Пережили дві війни, і бачили пониження людини у високо цивілізованому світі. Ще раз досвідчили сили Божого Провидіння, тому зберігали Божий лад.
Отець був найстаршим сином Михайла і Теодозії з Гриньків. Хрестили його у свято Покрова Пресвятої Богородиці в місцевій церкві Воздвиження Чесного Хреста.
Мав двох братів: Василя і Теодора та сестру Агафію. На десятому році життя закінчив освіту в початковій школі, але щойно по війні міг вчитися дальше. Його батько був членом церковного комітету, громадським діячем та війтом села. Був настільки заможним piльником, що міг посилати сина вчитися у школах. Завдяки тому, в роках 1921-1930, Іван Булат скінчив гімназію та згодом Духовну семінарію у Перемишлі (1). Тут 30 березня 1930 р. був висвячений Перемиським Єпископом, Преосвященішим Кир Йосафатом Коциловським.
Зразу став сотрудником парафії Св. Николи у Лівчиці Комарнянського деканату. Від наступного року почав завідувати парафією Косми і Дам'яна у Бортному Горлицького деканату (2), де зустрів суспільство просякнуте глибоко москвофільством. Мимо радикальних політичних змін, падіння царизму в Росії і появи більшовизму, жителі Лемківщини все-таки тривали в оманах „милосердного добродія!”, російського царя.
(1) І. Hałagida, Bułat Jan, в: Leksykon duchowieństwa represjonowanego w PRL w latach 1945-1989, t/1, ст. 29n.
(2) Там же; Дані за Шематизмом Перемиського Епископства на 1934 р.
Ситуацію Лемківщини охарактеризував о. Дзюбина: „У Гладишові, як і в більшості передвоєнних лемківських сіл, майже всі були москофіли. [...] На таку орієнтацію наших руснаків ішли сотні тисяч царських рублів, ще більше сприяла їй темнота. Майже всі священики були москофіли” (3). А в перспективі: „Проте треба було ще десь 15 років праці, аж поки стала вона [українська орієнтація] переважати в моєму селі над москофільською” (4).
Так було у Гладишові. У Ждині, де був сотрудником: „[...] Люди почали під моїм впливом вітатися словами «Слава Ісусу Христу» замість «Добрий день»” (5). Отець Степан вкоротив пияцтво, зацікавив молодь спортом і культурними ділами, хоча б книжкою.
В таких умовах, на вісім років раніше, почав служіння отець Іван. Доростав він в селі, де цінилося добре діло, суспільна праця, громадська активність і освіта, відтак хотів до Бортного внести такі вартісні культурні блага. Усій нашій Церкві, так теж, о. Іванові провідним було навчання Митрополита Шептицького. Пізнав він наслідки минулої війни: покалічену мораль народів, злобу і руїну, які несла у світ стихія комунізму. Тому „Проводив культурно-виховну роботу серед населення, організовував читальні «Просвіти» і гуртки «Сільського господаря». Закуповував українські книги, передплачував українські часописи, котрі позичав для читання парохіянам” (6).
Продовжував в Бортному роботу, яку знав з рідного села:
– плекав рідну мову всупереч дискримінаційній забороні польської держави з 31.07.1924,
– підносив духовний рівень переданої йому в опіку спільноти наперекір шовіністичній брехні Дмовського, що: „Niezawisła Ukraina stałaby się zbiegowiskiem aferzystów całego świata, międzynarodowej kanalii, wrzodem Europy, siedliskiem rozkładu i zgnilizny”.
(3) Степан Дзюбина, «І стверди діло рук наших». Варшава 1995, ст. 14.
(4) С. Дзюбина, «І стверди діло...», ст. 16.
(5) С. Дзюбина, «І стверди діло...», ст. 54.
(6) Іван Павлик, «Заліська Воля: люди і доля», Львів 2003, ст. 28. Підтверджує це Михайло Ґбур, житель Бортного від 1931 року.
Дійсність заповнювалась насильством; „галерчики”-поліцаї, стшельци, комбатанти та державні служби колоністів, залізних доріг, протипожежники та інші, виконували обов'язок захищати „польскосьць” в Галичині. Свідомий стану польської держави, яка силою займала його народ, землю і духа народу, отець не впинявся протидіяти її злочинним наслідкам.
Початок священичої праці запам'ятався отцю пацифікацією українського народу, яку проводила влада держави - Найяснішої Речі Посполитої. Брутальний удар в людей свідомих своєї етнічної приналежності, має приборкати їхню волелюбність і угамувати надії на ріст народу; головно священиків, вчителів, молодь.
Шовіністична акція християнської Польщі була виявом нігілізму, мегаломанії і пихи державної влади, яка не цуралась навіть фашистських діл. Фізичне гноблення українців, дискримінація, нищення культурного майна, ув'язнення та вбивства, охопили цілу Галичину і були сумірні з плановим голодом на Східній Україні, зайнятій на цей час московськими більшовиками.
Отець Іван Булат бачив оком священика негідництво уряду християнської держави, ІІ-ої Р.П., коли цей не дав згоди на апостольського візитатора Греко-Католицької Церкви на Волинь. Апостольська Столиця установила ним єпископа Кир Миколу Чарнецького (8).
Один із наскоків „галерчиків” - військових ватаг, які реалізували пацифікацію українського народу, захопив молодого священика саме в поїзді, де ограбовано його навіть з чобіт. Чергове безглуздя проявила та ж сама держава 1939 року. Отця заарештовано і ув'язнено у польському концентраційному таборі в Березі Картузькій серед вісьмох інших священиків західної Лемківщини (9).
(7) R. Dmowski, Pisma, t. VII, Częstochowa 1937, ст. 229.
(8) M. Banaszak, Historia Kościoła Katolickiego, t. 4, Warszawa 1992, ст. 89, 134.
(9) C. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 61; Прискорену акцію проти українців Рада міністрів підняла 28 січня 1939 року, яке пройшло з участю Ридза Сміґлоґо.
По війні
Коли комуністична Польща реалізувала акцію „Вісла", о. Булата, знов-таки, арештовано. Інших священиків також. 14.06.1947. убеки погнали близько 50 осіб вулицями Горлиць на залізнодорожний транспорт. Отець Іван йшов поруч з о. Степаном Дзюбиною (10). Наступного дня перевезено їх худоб'ячими вагонами до Щакової. Звідси гнали їх під дулами автоматів до концтабору в Явожні (11). Безпека вдало заагітувала різних оприхів, які камінням обкидали гнаних вулицями людей та оплюгавлювали шовіністичними лайками. В Явожні помістили їх у бараку нр. 12: усіх 25 священиків, в тому трьох православних. Тепер почались операційні процедури у серійних слідствах.
Найближчу родину о. Івана виселено в Україну. В Польщі залишилися інші племінники, в тому чотири дочки Григорія Булата з Тухлі, дальші кузини з батькової родини отця Івана, поселені в Якунівці (Якунувко) венгожевського повіту.
По звільненню 16 грудня 1948 року (12) з концтабору, поїхав о. Іван в Ольштинщину, саме до тих родичок.Згодом перейшов вишкіл з латинської літургії в Ельблонзі у о. Юзефа Вєжбіцького і 28. V. 1949. одержав від примаса Польщі декрет дозволу служити Святу Літургію в латинському обряді. Через місяць, 20.06.1949, став сотрудником в олецькій (Olecko) латинській парафії Воздвиження Чесного Хреста, водночас працюючи префектом початкових та середніх шкіл. В протязі п'ятьох років його праці підготовив п'ятеро учнів, що стали потім священиками (13).
(10) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 89-94.
(11) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 87-89.
(12) С. Hałagida, Bułat Jan…, - подає час звільнення 16. XII. 1949.
(13) (informacja) о nominacjach dokonanych przez ks. Administratora Apostolskiego, Warmińskie Wiadomości Diecezjalne, [далі – BBЄ] RV (1949) Nr 4, s. 13; tamże, J. Wojtkowski, Ś.P. Ks. Jan Bułat, RXXXII (1977) Nr 1, s. 118.
Недалеко Олецька, бо в Хшанові, жив о. Мирослав Ріпецький. За його порадою найти більше скупчення своїх людей, о. Іван подався шукати потребуючих його праці мирян в Ольштинщину та найшов їх в повіті Ілавецькому. Були тут і земляки з любачівської землі. Тому отець помінявся місцем служби і проживання з лат. кс. К. Ольшевським. Гадаю, була це його ініціатива. Влади Костела оселили отця на приходстві в Кандитах, 7 км. від Ґурова Ілавецького (14), серед сіл, де жило багато українців. Таким способом, від 24 червня 1954 р. найшовся у великій їхній громаді, як сотрудник в латинській парафії Серця Ісусового в Ґурові. В Кандитах латинські Літургії правились на приходстві, адже храм був тоді ще в руїні. Чи і в яких випадках служив о. Іван Булат Літургії східного обряду, точних інформацій я не допитався.
Тривав саме час збільшеного переслідування Костела а Польщі. Отець працював шкільним префектом в Кандитах і в Ґурові. Раніше не трапилось тодішнім ієрархам Вармінської курії (аж до 1957 р.) дозволити греко-католицьким отцям біритуалістам відправляти Богослужіння греко-католицьким мирянам - Служби Божі у східному обряді. Від 1947 року винятково постійно робив це о. Ріпецький, але він берігся перед владою цієї місцевої ієрархії. 1952 року подав він в одній з відповідей Примасові таке: „Кільканадцять гр.-кат. священиків відправляють богослужіння тільки у гр.-кат. обряді” (15). Проте ніхто з перепитуваних тут людей не підтвердив такої інформації.
Із 58,3 тис. українців, поселених на Ольштинщині внаслідок акції „Вісла”, в Ілавецькому повіті жило їх більше 4.8 тис, що перевищувало на цей час 42% всього населення повіту. Подібно заселена була територія за межами повіту по східному і західному боках. Репрезентували майже усю територію українських земель, які тепер попали під польську окупацію.
(14) Там же, R IV (1954) Nr 4.
(15) Документи до історії УГКЦ..., ст. 83-85. Лист о. М. Ріпецького від 16.05.1952, Док. № 54.
Раніше від о. Івана появились на Ольштинщині:
о. Євген Усцький (16), сотрудник в Орнеті від 19.08.1947;
о. Петро Гардибала (17), в Нідзіци від 18.08.1947;
о. Осип Пшепюрський (18) в Ґіжицьку від 13.10.1947;
о. Володимир Бозюк (19) в Оструді від 20.11.1947.
Отців: Євстахія Хархаліса, Миколу Заяця, Івана Яремина згадується на цій території від 1949 року. Вармінські відомості дієцезіальні спочатку усіх отців називають «греко-католиками».
Клопотання мирян
Історію парафії Греко-Католицької Церкви в Ґурові Ілавецькому можна зобразити у двох періодах. До кінця 1970 років, у першому етапі її існування, вона народжувалась, скріплялася і зростала, користуючись багатством знань та духовної культури, яку перенесли вірні з рідних сторін. Користувалась храмом латинників. Час цей виповнило служіння отця Івана. Другий період сполучений з власним храмом.
Ще комуністи в'язнили людей для підтримки страху, ще страх обмежував свободу слова і діла людей, але миряни все-таки не вигашували творчої ініціативи мирного життя і Божого ладу в розкинутій громаді. На зламі 1940-50 років почали їздити за Церквою. Самотужки покликані посланці були у о. Василя Гриника в Циганку, в о. Мирослава Ріпецького у Хшанові (20). Хотіли мати свою рідну Церкву, спадщину і Апостола Андрея і київських князів.
(16) ВВЄ, № 4 1947, ст. 17; № 5 1947, ст. 28.
(17) ВВЄ, № 4, ст. 17: № 5, ст. 28.
(18) ВВЄ, № 6, ст. 44,
(19) ВВЄ, № 6, ст. 43. Мабуть був одиноким парохом у латинників, посеред священиків греко-католиків.
(20) Хроніка парафії на ст. 7 подає: Заходи за дозволом, щоб відправляти Службу Божу у греко-католицькому обряді почались розвідкою у о. декана Ріпецького в Хшанові та у о. Гриника в Циганку.
Шукали поради. Клопоталися тим: Василь Колачко, Ілля Лесняк, Григорій Притула, Степан Юнко, часом в товаристві молодого Симеона Ковалишина. Отець Ріпецький радив, як це зробити без зайвого шуму. Але вони не мали священика. Мабуть не знали, що в Бартошицях від 04.06.1947. служив в латинників о. І. Сенета.
Ще у березні 1947 р. „Примас Ґльонд призначив отця Василя Гриника генеральним вікарієм Перемиської Єпархії” (21), що викликало невдоволення Примаса намісника. 30.11.1947. Примас Ґльонд дав також повноваження отцю декану Ріпецькому, на які пізніше отець посилався, коли латинські ієрархи противилися його душпастирській праці: служити у східному обряді і наказували повну лояльність (22) перед собою. Ситуація змінилась значно по смерті Кардинала Ґльонда (1948) (23). Неймовірним здавалося, що ситуація може ще погіршуватись, проте Греко-Католицька Церква була призначена московськими комуністами до знищення. Справді отці Гриник, Ріпецький, Денько, служили у східному обряді, але від 1953 р. почались посилені арештування.
В тому світлі годі зрозуміти протиставлення ієрархів лат. Костела в Польщі до потреб греко-католицьких мирян. Хоча саме в Ольштині пост апостольського адміністратора займав Теодор Бенш і два латинські священики, репатрійовані з Луцька: С. Кобилецкі - канцлер і М. Карпіньскі - вікарій генеральний, „які свого часу не допустили Преосвященного Йосифа Боцяна до виконання апостольської праці на Волині” (24), а тепер тут відкидали усі прохання о. Ріпецького.
(21) Там же.
(22) Док. № 36 від 03.01.1951 і док. № 37 від 10.02.1951, в: Документи до історії УГКЦ..., ст. 56-58, листи, в яких о. Осип Пшепюрський описує виснажливу працю виключно для потреб латинської парафії.
(23) Документ № 27 від 16.05.1950, в: Документи до історії УГКЦ..., ст. 38-40, лист о. В. Гриника до о. Ріпецького, в якому автор переказує позитивну оцінку своїх душпастирських діл і планів словами Кардинала Ґльонда: „Aby się to tylko udało”.
(24) Документи до історії УГКЦ..., ст. 23, коментар упорядника В. Лаби.
Проте на Ґуровській землі латинські священики відносились до українських переселеіців гідно, з повагою та зрозумінням, саме кс. Фелікс Ковалик (1945-1949), а навіть дуже прихильно - кс. Ян Косьцєвський (1949-1958). Були це люди з іншим почуттям відповідальності за долю ближніх, люди мирного ставлення до реальної дійсності людини, праведної формації, чесної поведінки.
Релігійність мирян
Миряни берегли свого людяність, просили Бога змін на краще, відтак святкували свята в родинах, відвідували себе взаємно, сходились по хатах, щоб побути в громаді, позгадувати, поспівати спільно. В Топринах, за порадою В. Колачки, приходили до Когутів, в Живкові - до Михаликів. Ініціаторками спільних молитов були переважно жінки, що «вдома» молилися в молитовних кружках. В Живкові приходили до найстаршої Фесі Каплиш (Каркут), або до Марії Михалик, обидві з села Тимці.
Молитви мовили усі присутні, а тільки фрагменти, яких не знали, відчитувала одна. Кузинка Фесі, Степанія Ковалишин нині також відчитує молитви-богослужіння на різні періоди року, з різних книжечок, самітно у своїй хаті, як її сусідки. Але, коли приїжджає отець, сходяться всі до каплички, яку побудували, лише гурток їх зменшився...
В Добжинці зустрічалися у Петра Мокрого (з Корениці), моління вела його сестра Катерина. Коли повінчалась з В. Шупером, а Іван Піх поставив хрест при цвинтарі, тоді тут миряни молилися з Марією Чериба (Клиско).
В Парежках гуртувалися по різних хатах і родинах, або в пустій хаті в середині села, і так славили Бога. Приходили теж цілими родинами. Було в них кілька молитовників: у Брилів виданий 1938 р., у Василя й Меланії Куницьких також, в Притулів з 1924 р. Матері забирали постійно з собою діточок. Богомоління вела Ірена Вавринюк (Пашкуцька) з Савчина.
Дяк Григорій Притула мав теж требник і дві книги до служб вечірніх та утренніх. По багатьох роках, коли опустіла хата повалилась, в тому місці жителі Парежок поставили хрест.
Поселенці Ворміїв сходилися до різних сусідів. Молитовним ладом керувала Анна Смолинець (Рудь) з Верхрати. Жителі Кумова постановили поставити в селі хрест. Не подобалось це міліції: слідила, грозила і в кінці втихла. Тепер уже сестри Анна і Марія Синовець з Анною Ситчик і Марією Паславською д. Михайла і Парані (згодом Дримух) та багатьма родинами могли зустрічатись при хресті і віддавати Богу хвалу. Хрест ставлено теж в Топринах та в інших селах, але з меншими клопотами. Молилися цілими родинами і Дух Божий був з ними.
Поміж Прусською Ілавою і Камінськом німці влаштовували військові полігони, тому споруд релігійного культу тут майже не було, ні в Парежках чи Живкові, Топринах, Варшкайтах чи Кумові. Саме в Кумові витесали хрест спільно: Михайло Смолинець, Михайло Паславський, Петро Стадницький, Григорій Міклюш, Микола Ситчик, Петро Босий, Ільницький. Знаряддя Смолинця, стодола Босого, а хрест спільний. Домовленої ночі поставили його також громадою.
Молилися з Молитовників Християнської родини. Сторінки усіх молитовників з богослужбами однаково обтерті, засвідчують часте користування молільниками. Ці сліди на берегах сторінок, це залишки пальців, це теж матеріальний доказ душевного діалогу людини з її Сотворителем (25). У багатьох молитовниках немає вже початкових сімдесяти сторінок, а то й подальших, на яких поміщені були молитви повсякденні, катехизмові та інші.
На більші празники йшли до костела в Ґурові; умовлену Службу Божу служили вище названі латинські священики, а вони по своєму Бога славили. Тоді бачили себе разом у спільноті духа і Святого Духа. Коментували: „Ах, як багато людей приходило. Поляки дивувались, «цо то за сьвєнто?»!” Подібно сходилися наші миряни в костелі в Дембовцю, у пробоща Малиновського, по західному боці Ґурова та по інших селах.
(25) Є це водночас слід Апостольста молитви.
Найчастіше сходилися люди з сусідами на маївки. Meнш численно збиралися зимою. Тоді молодші миряни ходили теж по хатах спільно колядувати. Почувалися осамітнені з огляду на виховання дітей і зберігання своєї тотожності. Саме агітовані лозунгами, що „Bóg jest ten sam, jeden; to wszystko jedno”, відчували антипатію до вкритої облуди. Вони знали, що Бог є Один, але були свідомі, що латинський обряд, то не їхній обряд, і то не те саме. А передовсім вони хотіли мирно жити. Миротворення є притаманне українському народові, чого не можуть зрозуміти його антипатики атеїстичного уподобання.
Прихід священика
Ситуація відмінилась, коли 1954 р. прийшов сюди отець Іван Булат. Почав послуговувати на латинській парафії, служив також греко-католикам. Хрестив дітей в греко-католицькому обряді - в Кандитах від 1955 р. (26), вінчав пари молодих - в Ґурові 23.01.1955 (27), хоронив померлих також в рідному обряді та сповідав в рідній мові, посвячував великодню паску і воду на Йордань. Послугами охопив мирян далеко поза межами повіту. Не зважаючи на погоду, їздив по селах моторовериком відвідувати їх, мирян Церкви. Ще в Олецьку турбувався тим, що не може в потребі правити Служби Божої поза святинею. То ж зрадів, коли передано йому з Риму антимніс. Тепер вже міг відправити Літургію де заходила така потреба. Інші проблеми торкалися тотожності мирян та протидії з боку латинників.
Зараз теж миряни з отцем продовжували клопотання за привернення Церкви. Вони не були вже самі, між ними був свій священик. Та сприятливі умови для успіху постали щойно по політичній відлизі 1956 р., коли звільнено з ув'язнення духовенство, в тому й Примаса Польщі єп. Вишинського.
(26) Миколі Булату хрестив отець двоє дітей.
(27) Івана Бзделя з Даниїлою Шулер.
Він розпорядив віддати вільні святині на вжиток греко-католикам там, де вони проживали. Згадав це о. митрат Степан Дзюбина у своїх спогадах (28), описуючи Церкву на чужині. Серед вибраних станиць, знаходилась ґуровська, хоча без окремої святині.
В березні 1957 Повітове правління УСКТ в Ґурові Ілавецькому уповноважило Степана Юнко, Василя Колачко і Юрія Букрия, як членів Комітету від справ відкриття греко-католицької Церкви, до ведення цього завдання (29). Отець Іван включився активно в це діло. Як подає Хроніка парафії: „Делегації їздили теж до влад костельних і державних. У єпископа Джазґи були 5 разів. [...] Отець І. Булат з І. Лесняком два рази їздили до примаса Вишинського” (30). Відносячи цей запис до посвідки для комітету до справ Церкви, покликаного правлінням повітової управи УСКТ і до часу першої Служби Божої - 07.04.1957, логічним видається, що останніх згаданих сім виїздів було перед 22 березня 1957 р. Можна припускати, що рішення попереджували їхню реалізацію, і так Вармінські відомості єпархіальні замістили інформацію, що «право відправляти Богослужіння в обряді греко-католицькому одержали 15.IV.1957. священики: 1 - о. Іван Булат в Ґурові Ілавецькому, 2 - о. Євстахій Хархаліс в Дзєжґоню, 3 - о. Василь (Іван) Ощипко на терені ґміни Семпополя в Острому Барді, 4 - о. Євстахій Усцький в Банях Мазурських» (31). Мабуть заходи почато заново ще 1956 року, і то ще перед 14 листопада,
(28) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 125.
(29) Посвідка: 22. III. 1957. р. „Zaświadczenie. Zarząd Powiatowy Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Górowie Iławeckim zaświadcza, że Ob.Ob. Junko Stefan, Kołaczko Bazyli i Bukryj Jerzy są członkami Powiatowego Komitetu do spraw otwarcia greko-katolickiej cerkwi w Górowie Iławeckim, oraz są upoważnieni do załatwiania wszystkich spraw związanych z otwarciem greko-katolickiej cerkwi w Górowie Iławeckim. [підписи]: Sekretarz Wera Łucewicz Przewodniczący Pow. Zarz. UTSK Michał Duber. [опечатано]: UKRAIŃSKIE TOWARZYSTWO SPOŁECZNO-KULTURALNE ZARZĄD POWIATOWY w Górowie Iławeckim”.
(30) Хроніка..., ст. 7. Першими їздили: В. Колачко, І. Лесняк, Г. Притула, часом С. Ковалишин.
(31) (ВВЄ), XII (1957), № 2 (ІІІ-ІV), ст. 16.
коли то священики греко-католицькі звернулися до Примаса за поверненням у Польщі прав Греко-Католицькій Церкві, а може, ще також перед конгресом УСКТ - 16-17.06.1956 р. (32).
Щодо єп. Юзефа Джазґи; він був тоді віцеректором люблінської семінарії, згодом ректором ольштинської семінарії. Він став в Ольштині суфраганом 1958 р., вікарієм капітульним 1965, апост. адміністратором 1967, єпископом на літа 1972-1978 (33).
Вікарієм капітульним в курії в роках 1953-1956 був кс. С. Біскупскі. В протязі того часу (34) тривала сильна інгеренція державних влад у справи Католицької Церкви, чого результатом було обрання кс. Біскупского вікарієм (35). Щойно 16 грудня 1956 р. курію саме такою застав майбутній єпископ Тома Вільчинський. Можливе, що до нього також їздили ґуровські миряни? Йому то прийшлось реагувати в моменті посилення протесту поляків проти Служб Божих в місцевому костелі і то вже в часі політичної відлиги.
Час відлиги був теж періодом рушійних дій українців-греко-католиків. На так велику активність місцева служба безпеки відповіла дуже агресивно (36). Зверхні інституції вирішили дозволити на деяку релігійну свободу, але низові таки робили своє. В Ґурові шеф повітової безпеки Кулік найшов собі серед українців донощика, скликав збори товариства і, „тягнув” його за язик, а від голови повіт. правління Дубера вимагав відповіді на ставлені закиди. Протоколу тих зборів не залишив в документах правління.
(32) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 258-261.
(33) A. Szorc, Dzieje Diecezji Warmińskiej, Olsztyn 1991, ст. 124-128.
(34) До перевороту 1956 p., коли почалась політична відлига.
(35) A. Szorc, Dzieje... ст. 122: „Wśród tajnych instrukcji znalazły się i takie zalecenia: «W celu osłabienia autorytetu księdza posługiwać się osobami o usposobieniu plotkarskim». Podsycane były animozje przez faworyzowanie mniejszości religijnych” (Серед таємних інструкцій знаходились і такі поручення: «Для послаблення авторитету священика вислуговуватись особами о пліткарських схильностях». Підсичувані були анімозії шляхом фаворизування релігійних меншин).
(36) Греко-католики домагалися привернення Церкви з її структурами, а державна влада не дала згоди на найменші елементи структури, на парафії.
Вони стали секретом безпеки. Проте заснування УСКТ, навчання рідної мови, оживлення в культурі, мобілізували людей до активної праці і доповняли об'єднуючу функцію Церкви. Політичні аґенти цікавились українцями, в тому особливо отцем. Тому вже по першій Службі Божій, яку о. Булат служив в костелі Серця Ісусового, почав збільшуватися спротив деяких поляків. Цей просто шовінізм був так голосний, що зареаґувала ольштинська курія.
Коли Єпископ Вармінський Тома Вільчинський під час місії візитував літом 1958 р. парафію Ісусового Серця в Ґурові, українці теж виїжджали зустрічати його коло Ґрушинів. Приїхав він з наміром утихомирити спротив під'юджених комуністами поляків. Не було багато тих латинників, котрі творили цю атмосферу, однак ця меншина поляків хотіла свого владику налякати так, щоб він поміняв своє рішення. Силкуючись потурбувати його, шарпали за ризи, коли входив на амвон побіч храму голосити Боже Слово, та голосно горлували. Наскільки робили це в ім'я Боже, а наскільки в ім'я ідейного ідола, для більшості згромадженого люду двох націй не важко було спостерегти. Коли кричали єпископу: „Precz z Ukraińcami!” (37), не жаліли поточних пропагандистських лозунгів. Їхня поведінка в тому місці і часі не личила релігійній гідності. Проте на тих особах не робили враження слова єпарха, коли заклинав їх на всякі святості, то ж послужився своїм авторитетом, рішуче наказав їм слухати пробоща, бо греко-католицькі вірні за Божою волею ввійдуть до храму. Присутні тоді люди згадують ці минулі події не симпатично, хоч час розмив перші їхні відчуття, - свідків суттєво тим зацікавлених - але не затер несмаку політичного абсурду.
Все-таки ці свідки досі подивляють поставу Єп. Вільчинського. Трапилось мені знайти пояснення такої постави. У статті про нього, свої міркування кс. проф. С. Ч.
(37) Хроніка... ст. 9 - (Геть з українцями).
Бартнік виводить від його motto: „Kto nagan nie znosi, jest głupi” (38) . Ці слова вибрав єпископ - теолог і педагог. Стосовна тому рефлексія кс. проф. Бартніка, помагає зрозуміти категоричну поставу вармінського ієрарха супроти виявленого безглуздя, а також причину цього безглуздя. З неї виникає також, що кс. професор знав добре Єп. Вільчинського, поважав його і вірив, що єпископ не кидав слів на вітер. Шокуючі події викликали обурення багатьох людей, проте о. Булата підсилювали в священичій службі. Отож Владика-педагог-поляк відкрив отцю Іванові дорогу його служіння Чесному Хрестові, і так храм, який латинникам був Покрову Серця Ісусового, нашим мирянам став Церквою Воздвиження Чесного Хреста.
Учасники тодішнього життя пам'ятають, що перешкод було багато. „Усі ці заходи велись в неприхильній їм атмосфері з боку польського населення” (39), записано у Хроніці. Кс. проф. Вармінського університету Альойзи Шорц, який відвідував особисто о. І. Булата, записав в Dziejach Diecezji Warmińskiej ще коротшу історичну інформацію відносно греко-католицьких священиків:
„Księża tego obrządku otrzymali placówki wśród ludności obrządku łacińskiego, zanim nie nadeszła możliwość otwarcia parafii i punktów ich własnego duszpasterstwa. Stało się to w 1956 r.” (40). Для o. Івана Булата такий час настав саме від 15.04.1957. Незабаром, бо від 17.07.1957., було призначено отця Адміністратором латинським в Кандитах, а водночас пастирем греко-католиків терену Кандитів і Ґурова, тут в розумінні двох парафій, адже парафію Кандити латинники ериґували 1958 року.
(38) С. S. Bartnik, Księga Tomasza Wilczyńskiego, в: Łaska drogi. Wybór rozważań religijnych, Warszawa 1978, ст. 30-40. Цитата Прип. 12,1 - (Хто не переносить картання, той безглуздий).
(39) Хроніка... ст. 7.
(40) A. Szorc, Dzieje Diecezji..., ст. 119 - Священикам цього обряду віддавано станиці серед людей латинського обряду, поки не настала можливість відкрити парафії і пункти їх власного душпастирства. Настало це 1956 р.
Серед своїх людей
Отець Іван - гадаю - прийняв громаду поселених кругом Ґурова людей, як добродійство Божого Провидіння. Багато доброзичливих мирян готових було обстоювати найвищі цінності, а єднала їх рідна Церква, відчутна присутність Божого Духа. Далось це відчути і по тридцятьох роках в розмовах зо свідками тамтих днів (41). Мабуть першим свідком був Ілля Лесняк в Кандитах. Отцю Булату допомагав він завжди - коли була потреба – протягом двадцяти років найближчий його сусід. Подібно помагали теж отцю брати Пришляки, Іван та Михайло з Яженя, Василь Колачко з Топринів, Іван Щетинський в Кандитах, а також Каровці, Смолинці, Воробці; жителі Яженя, Парежок, Воршинів, Авґамів, Топринів, Добжинки, Кумова, Ґлембоцька, Сонгнітів та інших місцевостей розсіяних кругом Ґурова і Кандитів.
Лесняк звертає на себе увагу тим, що жив в середині села, куди кожному було по дорозі, то й на нестачу бажаних чи непрошених гостей не міг нарікати. Мав лагідну і мирну вдачу. Проте не тратив моральної самосвідомості. Мабуть болісно відчував і сприймав те, що вражало гідність людини, релігійну святість, правду; та ще залишало нищівні наслідки. Ставав не paз в тупику з почуттями: обов'язку і сатисфакції, з зусиллями і відповідальністю: нікому не дано права до насильства, aлe то саме воно гнобило людей щоденно.
Подібних йому мирян було більше. Подібно відчували і, як він, страждали. Про таких людей говорилось, що вони простодушні, щирі, а то й наївні, чим викликали в декого співчуття і нехіть.
Але такі люди берегли однодумність. Коли вже почали заходи за дозволом на Служби Божі, то й не зупинялися. Спільно теж обстоювали цілість своєї парафії і чесність свого прагнення, адже воля мати Церкву була міцна, хоча парафії ще не було.
(41) „Тепер, з перспективи часу, я доцінила, яку величезну роботу зробив Отець Канонік Іван Булат в 1950-60 роках для українського населення. Він був справжнім патріотом і батьком для нас усіх” - пригадує Д. Якимець.
Чи були харизматиками? Годі оцінити, проте були постійно незмінні, чесні і свідомі. Мабуть не проклинали, а якщо вже трапилось, то щиро жаліли.
Може хтось називав їх саме наївними? Вони, все-таки, були собою. Цінностей не піддавали під публічний осуд, а навпаки, захищали їх, бо таким способом зберігали свою тотожність і особисту гідність. Були кмітливими, а те, що вони голосили, було сперте на їх знання і сумління. Говорили простою мовою: «так треба», або «це неможливе»; мабуть тому їхні бажання були зрозумілими. Оскільки не були упевнені у своїй рації, тоді вирішували: «запитаймо інших». Отож їздили за порадою до тих, до кого мали повне довір'я, до людей доброї волі, відкритих і щирих, якими були самі вони.
Усі їхні прикмети вписувалися в ідеали християнської людини, як необхідні. Авторитети, зразки, це поняття народної педагогії, використовувані не тільки у праці з дітьми і молоддю, але пропоновані усім, адже повчання «дивися і вчися» було широко розповсюджене. Завдяки тому з'єднала їх спільна справа Христової Церкви, маленька крихітка Божого таїнства. В їхніх очах була вона ділом життєтворчим. Вказувала на це їхня розважливість.
Така була воля: Василя Колачки, Василя Куницького, Григорія Притули, Степана Юнка, Дмитра Харита, Степана Семерака та і молодших: Гамадів, Піхів, Смолинців, Михаликів та інших, згаданих раніше, і можливо, призабутих, які включались тепер охоче в нове русло життя.
Їхні прикмети характеру, поведінку і життєвий хист оцінював о. Іван Булат і цінував. Бувало, виявляв вдоволення із співжиття серед них. По роках вони говорили: „Отець любили, раділи…”, „Отець тішився, дякував…”, „Коли говорив про такі справи, то починав плакати…”.
Зносини отця з людьми були в міру щирі і діалогічні. Очевидно, безпосередність контактів з боку отця не усім була до вподоби, саме привиклим до патетичної стриманості священика. Проте отець мабуть очікував більше відвертих, життєрадісних, позитивних реакцій людей але й збереження злагоди. Простота вдачі отця: доброзичливість, щирість й веселість, вказували на вдоволення з життя, і переображалась в оптимізм - пригадує Микола Булат з Ґлембоцька, колись з Тухлі: „Миколаю, держись свого, дбай про своє, навчай дітей мови та історії. Ми ще доживемо вільної Церкви і такої теж України. Релігійне та історичне його знання було багате, хоч не мені оцінювати, та в ньому я бачив борця за свої блага і честь”. „Він відіграв велику роль, переконуючи батьків відпустити мене вчитися, - наводить Д. Якимець (Воробець). – Не одна я вдячна отцю за таку путівку в життя”. „Отец був дуже добрий”, говорить з переконанням Дарія Саджуґа (Лесняк) та підтверджує це Мирон Ганас, спогадуючи молодечі літа.
Своєю поведінкою не виявляв отець якоїсь особливої аксіологічної системи: голосив цінності, які визнавав - християнські, але його радикалізм явився несумісним із реальною дійсністю, проте необхідний і конечний. Читачка книжок з його бібліотеки пригадує, що зберігав своєрідний лад поміж книжками покладеними на полиці за критерієм взаємної симпатії між авторами, хоча педантом не був. Чи бачив світ аж так поляризованим? Описував себе як холерика - сягає Марійки (Шупер) Ожипко до спогадів з лекції релігії про людські темпераменти: дуже швидко міг посперечатись, але таки зараз помиритися, бо мирних зносин і злагоди вимагало співжиття між людьми. Зате у фізичних подвигах рискував багато. Може був непосидючим, часто пускався в дорогу, де вистежували його лайдаки і убеки, а може від таких утікав. Але квестія ця вимагає окремої дискусії, адже лякався їх чи просто не хотів їх зустрічати, оскільки „завжди допомагав ділитись куском хліба і копійкою” (42). Мабуть очікував від людини адекватної до її натури поведінки.
Як говорилось, о. Іван не був домосідом. Їздив, відвідував людей, підбадьорював душевно, зупиняючись на короткі чи довші розмови, переконував триматись свого: звичаю, мови, традиції та помагав, наскільки міг і де бачив потребу. Пригадував, що нас, українців, вигнали польські комуністи з історичних українських
(42) Із спогадів Дарії Якимець (Воробець).
земель, з князівських городів, де навіть під польською окупацією розвивалась в народі українська культура. Вказував в історії на польську колонізацію наших земель, полонізацію народу, а також на розвиток шкільництва в княжій й гетьманській добах, на виникнення «Просвіти» у XIX ст. Та на народну гостинність. Так наказувало йому серце, непереможна потреба помагати іншим пізнати правду.
Можна б сказати, колядував цілий рік. Віднаходив родини, щодо яких почувався бути з ними, але теж шукав близької душі, саме коли прибувало йому літ. До Демковича-Добрянського, де зустрічав о. Кіндрата Яцьківа, приїжджав радо. До Й. Ганаса, В. Колачки, В. Куницького, братів Пришляків та багатьох інших, вступав при кожній нагоді. Вони не забували теж про нього і допомагали йому в його клопотах і скорботах. Не звертаючи уваги на погоду, у душпастирській службі долав десятки кілометрів по різних дорогах до місць, де жили свої люди. До них віз релігійну послугу.
Шукав людей авторитетних, зразкових, які в народній педагогії були б сумірні ідеалам, які несли свої надії до Милостивого Бога, зверталися до Ісуса Народженого і до Спасителя Терплячого. Знали Його від Йоана 1, 1-14. і 3, 1-21. Знали Божу Могутність, Мудрість, Силу і Непохитність зі Старого Завіту. Навідував теж людей тихих, загублених,бідних, мовляв - надійних, а підпирав, чим доля наділила.
Таких людей пізнавав я під кінець століття, а отець дещо скоріше, в його половині. Такі живуть донині, і житимуть ще, - дай Боже!
Відтак гадаю: Отець думав та вірив, що тільки Бог допоможе. Про це говорив людям, серед яких жив. То він, як Мойсей, підносив знаком хреста руки, коли молився за них, просив ласки і помилування.
Отець Канонік Іван Булат у своєрідний спосіб персоніфікував духа своєї парафії, яка родилася до існування.
Чи усе було точно так, як пишу? А пишу так, адже зі слів мирян читаю долю о. Івана, а знаю, що парафію находили різні події, саме прикрі для отця. В кожного з людей були свої: снага, сила, мрія, біда, почуття щастя і заляканості. А загальна ситуація вимагала таки кріпості, мужності і покори. І надалі гадаю, що отець Іван знав це.
Тепло пригадував його отець Йосафат Романик на малому ювілеї ґуровької парафії 2002 року. Коли о. др Михайло Пришляк повертав спогадами до о. Булата, підтверджував його відданість службі.
З дітьми і молоддю
Отець хутко нав'язав контакти з поселеними тут українцями (43). Парафіяни, яким послуговував шістнадцять років, зупинилися мабуть біля Зеленої Гори. Тепер працював для людей, серед яких були знайомі йому українці з рідних сторін. Час біг швидко, дітей було багато: в Кандитах, Авґамах, Ківайнах, Ґротові, Яжені, Лелькові, Дембовцю. Їх привозили батьки до Кандитів. До Ґурова отець їздив вчити всяку молодь середніх шкіл. Від коли поселився він в Кандитах, українських катехиз навчав поза школою. Тому зустрічався він з дітьми на приходстві і в помешканнях батьків. До Кандитів возили теж батьки хрестити дітей. Рідко робив це в домах батьків. По перемінах 1956 р. почав знову вести катехизи в школах, очевидно польською мовою. Тривало це коротко, бо держава хутенько дозвіл відкликала. Відтак надалі катехизував дітей, як передше. Українських дітей з-поза повіту ґуровського, з околиць Яженя, Дембовця, Лелькова, привозили їхні батьки також до Кандитів. Їздив теж і отець до дітей. У Сонґнітах, де була українська школа, катехизу вів в хаті Германа. Існування цієї української школи уможливило отцю, в 1960 роках, відокремити українських дітей до Першого Причастя. Першу групу 34 діточок підготовив він 1967 р., а в наступному - 20. Частина дітей цієї групи з отцем зображена є на фото у Хроніці на ст. 11.
(43) „Отець Іван Булат приїхав до Кандит і від першого дня шукав і нав'язував контакти з українськими родинами” - засвідчення Д. Якимець.
Моєму колезі, Василеві Мандрику з Дрвенци пощастило приймати Перше Причастя 1956/7 року. Кс. Р. Пшибилович в Баб'яку сварив його за те, що Василько не вмів молитов по польському, лише по українському, тоді його батько завіз сина до Першого Причастя власне до Ґурова. Тут Василько прийняв Ісуса Христа, як годилось.
У молоді найсильніші враження впливали, залишали таки окремі отцеві ради і повчання. За його порадами та допомогами, молоді люди йшли до шкіл: Я. Марушечко пригадав свого брата, Івана Ціхоцького і Володимира Гамаду. Влодко Федірко, що став хірурґом, говорить про себе, що досі орав би землю, коли б не отець. Подібні слова можна почути від інших мирян-жителів парафії. Усі вони з повагою оцінюють діла о. Івана в питанні духовної інспірації і практики. Справді, жодна праця не ганьбить, але людина не повинна зупиняти інтелектуального розвитку та завжди служити своїй спільноті. Так думав і так повчав отець: „Багато хто з нас вдячний отцю за те, що він заохочував продовжувати навчання, здобувати вищу освіту і формувати українську інтелігенцію. В неділю після богослужінь вчив нас співати українських пісень, розписував кожному власноручно слова пісень. А вірш, котрий він мені вписав до мого пм'ятника в 1956 р. змотивував мене стати вчителькою української мови” (44).
Отак то молоді особи приходили на окремі зустрічі до отця. Те, що їм переказував, чого принагідно навчав і, чим вмів защепити їм зацікавлення, було теж цінне. Їхня увага зосереджувалася і на християнській моралі, і на історії, на патріотизмі і на культурі, а головно на людській гідності вигнанців з рідних українських земель. Тому заохочені, молоді люди йшли до шкіл. Отець пояснював, що наука, це найкраще, що в їхній ситуації можна вибирати; наука відкривала перед ними світ.
(44) У мене є одно кохання, / котре не зраджу я вовік, / росло воно не день не рік а і зо мною виростало /і квіткою дрібною стало. / Не одцвіте моє кохання, / а буде в серці до сконання.
Першим, що повернув сюди, був Володимир Гамада. До 1973 р. керував українською школою в Сонґнітах. Влодко Федірко появився пізніше як добрий лікар, високо цінований також поляками, які з дійсним подивом говорили про нього, як про „свого українчика”. Найбільше було вчителів: Дарія Якимець, Марія Гудь, Марія Типа (вчила української мови в Сонґнітах), Зося Біланич, Кася Плюта, Іван Ценкий.
Отець перестерігав саме молодь: триматися свого та в любові до свого виховувати дітей. Освіта була ще в часах князівських і гетьманських атрибутом свідомості, духовного і морального розвитку людини та народу. Отець хотів теж виконувати функцію мецената над потребуючими допомоги, намагався спомагати тих молодих людей, які вчилися, працювали на благо громади і були надійні для народу. Але не всі люди розуміли суть його зусиль - заходи помагати людям, саме молодим - співчутливо пригадує Дарія Саджуґа, дочка Ілії Лесняка. Його переконання виростали на основах праці «Просвіти» і нашої Церкви від часів хрещення України, тому не приставали до атеїстичної теорії інвазійного більшовизму. Оскільки були люди, які не завжди дарили отця належною повагою, то мабуть не поділяли його добродійності, пояснював мені не тільки Микола Булат. До цієї тези слід буде повернути в іншому місці.
Отець Булат мав значну кількість книжок. З його появою в Кандитах почалось культурне движіння. До нього приходила згадувана молодь, щоб не тільки зустрітись та поговорити, але теж пізнати отцеву бібліотеку. Він мав харизму наставляти людей на краще. По таких вечорах повертали ми до хат „надихані” знанням літератури, Біблії, історії - згадує Ярослав Марушечко. Від нього почули, чим було Явожно, Береза Картузька, москвофільство, санаційний шовінізм, фальш, більшовицьке загарбництво і помста. З книжок пізнавали українських письменників, історію народу, Церкви і світу, вправлялися володіти рідною мовою, практично засвоювати знання культури. „Отець заохочував до читання українських книжок, які сам на своєму моторовері достарчав до бажаючих почитати, а то і послухати читання отця” - записала Дарія Якимець.
Своєю поведінкою о. Іван Булат вписувався в заклик Митрополита Андрея Шептицького про ширення правдивої Віри (45), був бо її свідком і слугою. Безсумнівно теж лицарем Хреста.
В якійсь мірі присутність священика інспірувала в молодих людей творчі сили, відтак поява УСКТ повалила деякі перепони і вони почали вести поширене культурне життя. До них приїжджав з Варшави інструктор УСКТ, І. Демкович, помагав виставляти п'єси. Інспіровані духом народу, ставили їх на сцені в Кандитах і не тільки. Було на що подивитись - всміхається до минулого Анна (Турчин) Скиба. Євгенії (Романчук) Беч запам'ятався Назар Стодоля, Володимирові Гамаді - Сатана в бочці.
Інші етнічні групи не засвоїли такого роду культурної роботи, хисту художнього діла, хоч у їхніх оцінках тодішніх днів, надалі не добачають цього. Характерними для їхнього середовища були танцювальні забави. На них завжди мусіли напитися та й побитися. Поляки дивувалися вельми тому, що українці можуть бавитися і не битися. Проте українці розважались подібно в Ґурові, в Живкові чи у Лелькові. Нині можна сказати, позитивно вплинули на своїх історичних сусідів.
Хори з Ґурова і Лелькова брали участь в фестивалях. В Ґурові Теофіл Щерба започаткував навчання української мови в ліцеї, заснував ансамбль «Думку», що спричинилося до престижу міста, як осередка української культури, хоч не всі поляки цінували цей факт. Наче б наперекір чудачним культурним уподобанням співжителів, о. Іван Булат цінив значіння культури в житті людства і людини. Засвідчував це словом і ділами, винятково наголошував на вагомості культури у боротьбі з поганством, темнотою і дискримінацією.
(45) Митрополит Андрей Шептицький, Правдива Віра, пастирський лист з 1901 р.
Церква і літургія
Літургія як суспільна служба вимагала великої дбайливості. Отець довірив це мирянам, які знали суттєві потреби. Вони в першу чергу вирішили щодо чистоти літургійного слова і співу. У слові та співі містяться вартості естетичні, але на першому місці ставили цінності духовні, релігійні і моральні. Цю квестію - співоведення - довірили Г. Притулі, колишньому дякові, який був зобов'язаний служити парафії і зберігати одноманітність співу. Усі названі тут умови співу огортав він „добрим ладом – порядком”. Прийняли найпростішу самоїлку (46). Користувалися текстами заміщеними у Молитовниках Християнської родини. Апостол і Євангеліє печатані у Львові 1892 р. в ц.к. Накладі шкільних книжок Ставропигійського інституту, привезені Ганасами з церкви Покрову Пресвятої Богородиці із Мякіша Старого.
Катерина Кіртьо (Блажеєвська) привезла з Княжич золотий келих (дискос зрабували польські вояки в час ревізії, коли арештували її доню Степанію 1947 року). Євангеліє, вишиваний фелон і такі теж дві хоругви та обруси на престіл і під Євангеліє. Цю церковну утвар і ризи приніс їй в часі вивізки і довірив переховати Василь Синовець, який послуговував у храмі Покрова Пресвятої Богородиці в Княжичах. Мені в Ґурові розповідала про це і про свої терпіння Степанія Гринюк (Кіртьо) (47). В арешті тримали її половину року.
Дві хоругви привезла їмосць Яремін.
(46) І. Полотнюк, Напівник церковний, Перемишль 1902, у „Вступному слові” подав: Повстала у нас т. зв. самовілка або самолівка. Співали одне „Господи, помилуй” та багато речитань; додаймо - з характерними для такого співу мелізматами, кінчаючими поодинокі фрази.
(47) 1947 року Степанію Кіртьо, доню Катерини, 16-літню дитину, арештували убеки і тримали в Перемишлі на Засяні, а на допити привозили до комендатури. Допитували на ніжці стільця, при допомозі вливаної у ніс води, б’ючи, наколюючи і лякаючи погрозами їй та її родині.
Паламарями були Дмитро Харит, Степан Семерак і Степан Микита, Макар, згодом В. Тхір і Колач.
В неділі Літургію правили о 14°°, у празники також, крім Різдва і Великодня, коли правили зранку.
За користування з храму в Ґурові українські парафіяни платили латинникам. Все-таки краще було б мати храм свій. Тому зраділи люди на пропозицію євангеліків перейняти від них святиню. Справу лагодив о. Михайло Пришляк в половині 1960-тих років. Він приїжджав сюди із Риму до батьків в Кашунах. Цей намір не повівся, тому що у домовленому часі не з'явився о. Іван. Отець Пришляк повернув до Риму, євангеліки до дому, а невдача зародила фермент серед частини мирян парафії, виявила в них нестачу терпцю і схильність до зайвих рішень - перейти на московське православія.
В тому часі Патріярх Йосиф Сліпий забирав голос на Соборі Ватиканському в справі нашої Церкви. Небагато інформації на цю тему доходило до нас. Все-таки світ почув правду, і хоча тим не перейнявся, проте нас це підбадьорило. Ворожа пропаганда наголошувала тоді заклики з'єднати усіх українців в одній, конкретно, православній церкві МП. Запитаний про це отець Іван виявляв свою довічну приналежність до Греко-Католицької Церкви, знав бо, що пропонована злука не є можлива, адже історична дійсність заперечувала такій можливості.
Тоді також за копітку пастирську роботу, на пропозицію Генерального Вікарія о. Митрата Василя Гриника, 1965 р. Примас Польщі Кардинал Вишинський призначив о. Івану Булату гідність Каноніка.
Коли отець став пенсіонером та обслуговував Остре Бардо, то ще 1972 р., саме в дорозі туди, зіпсувався йому моторовер. Ось у цій дорозі причепився до нього п'яниця. Хоч отець знав його, все-таки не міг увільнитися від нього. Зробили це панство Дуди. Вони теж ремонтували отцю моторовер. Виснажений отець прикрим переживанням, перепочив у них до наступного дня. Тут виявилась його доброзичливість і потреба вдячності. Сім'я Дудів поводилась по християнському, з почуттям альтруїзму. Проте отець вимагав взяти від нього заплату. Дуди таки оплати не прийняли. Отець не хотів зістати боржником, і не зміг уникнути в пору конфлікту благ.
Не таким було життя, якого міг очікувати. Усіх дітей навчав поведінки, чемності, пошани старшим особам; відкликався до сумління, до серця, до розуму; пояснював розрізняти зло від добра, фальш від істини, обґрунтовував це теологічними поняттями гріха і кари... А все-таки люди ставали впоперек. Не панство Дуди, лиш ці що ятрили.
Але про це важливіше нехай розкажуть слова листа, якого авторство взяв на себе Степан Юнко: „Звертаємось з просьбою від українців з Ґурова Ілавецького в справі рятування єдності в грекокатолицькій Церкві. [...] Делегація українців їздила до священика до Коршів. [...] Цей священик дав листи до підпису, скільки охочих є на перехід на православний обрядок. Підписів зібрано багато і внаслідок цього 10. VI. 1973 р. відбулась Служба Божа”. В дальших рядках висловлене спостереження: „Наш Отець Іван Булат в цьому випадку є майже безсильний”, і ще подальше - ось таке: „Більшості людям йдеться про виховання дітей, яких щораз більше загортає римокатолицький священик”. Листа кінчає прохання до о. Митрата: „Просимо Вас, Отче” і за підпис: „З великою пошаною, вірні з Ґурова Ілавецького”. Отець Булат оцінив листа цього схвально. Він бо також знав, що задум священика з Коршів не принесе мирянам, ані нашій Церкві гідного плоду. Тому держався того, в чому кріпився з води і Духа Святого, і з чим вінчався на досмерття. Тепер увійшов у 73 рік життя.
Отець з Коршів обіцяв перейняти храм по євангеліках, але пан Юнко послав листа. Отець митрат не зволікав, ще 13 червня ц.р. Примас С. Вишинський дав дозвіл на душпастирські послуги о. Юліянові Ґбурові. Заколоти втишились, люди помирились, відпали поодинокі особи.
Вичерпувалось фізичне та психічне здоров'я отця, навіть дух притих під тиском протидії, тому частенько радість міняли сльози. Те, що пережив, сиділо в пам'яті. Все-таки ще одна катастрофа трапилась, коли з о. Юліаном їздив до Ольштина. З правого боку, де сидів о. Іван, наїхало їх авто, внаслідку чого знову потурбований отець знайшовся у шпиталі в Ольштині.
Отець хорів на печінку. Не лікуваний як треба, зносив несвідомо не завинене терпіння. По виливі жовчі був оперований. Операція без успіху і смерть. Отець Канонік упокоївся 1 березня 1977 р. у бартошицькому шпиталі (48).
З отцями латинниками
Попри все сказане досі про життя б.п. о. Івана Булата, цікавить воно тим, що співжив дружньо з пробощем [парохом] Ґурова кс. Косьцєвським і [парохом] Дембовця кс. Маліновським, а вже не далось так співжити з їхніми намісниками. Адміністратором латинської парафії в Кандитах став о. Булат вже 17.07.1957, хоча ериґовали її рік пізніше. Не найшов я слідів цього, що призначили його парохом Кандитів. Довірено йому греко-католицьку станицю: Воздвиження Чесного Хреста в Ґурові і вкінці також, бо від 1972 р., Пресвятої Діви Марії в Острому Барді (49) по смерті о. Василя Ощипка 24.09.1971 р.
Отець Ощипко повернув з більшовицьких тюрем 25 грудня 1956 р. до родини в Бартошицях. Від початку 1957 р. послуговував в Острому Барді. Доїжджав сюди з Ельблонга від о. Івана Яреміна, згодом квартирував теж в Острому Барді, не мігши жити з сім'єю, адже співжиття сімейне вражало „чутливі політично очі сусідів поляків”.
Як раніше згадував, греко-католики користали з послуг латинських священиків, коли не було ще о. Івана. Коли появився отець і вже правились Літургії в Ґурові, обидва сусіди, латинські священики, приїжджали на празники, служили разом з о. Іваном.
(48) ВВЄ, R XXXII, N 1, (1977), ст. 118.
(49) 3 записки о. В. Ощипка, датованої на Йордан 1957 - почав служити від 1957
року.
Люба Мащак вподобала собі їхній спільний спів. Літургії в рідному обряді перед 1957 роком служив о. Іван з кс. Маліновським, коли хоронив Батька Миколи Булата в Дембовцю і коли вінчав 1954 р. Даниїлу і Івана Бзделів в Ґурові. Можливо, що таких подій було більше. Отця Булата відвідував також історик Духовної Семінарії потім УВ-М кс. проф. Альойзи Шорц.
Цікаво пригадати форму міжцерковних зносин (50). В кореспонденції о. Ріпецького з Примасом Польщі знаходяться ось які записки. У квітні 1952 Примас пише:„Wielebny Ksiądz jest jedynym duchownym obrządku greckokatolickiego, który wolał nie korzystać z bardzo łatwo dostępnego przywileju sprawowania czynności świętych w obrządku łacińskim”. Отець Ріпецький відповідає у травні 1952: „Кільканадцять гр.-кат. священиків відправляють богослуження тільки у гр.-кат. обряді”.
В листі до о. Ріпецького Примас Польщі пояснив теж: „Smutnemu położeniu wiernych obrządku grecko-katolickiego [...] nie można było inaczej i lepiej zaradzić w dziedzinie duszpasterskiej, jak poddać ich opiece hierarchii i duszpasterstwa obrządku łacińskiego. [...] Znając dobrze ten stan rzeczy, Stolica Apostolska właśnie zarządzenie wydała, by wierni i kapłani obrządku greckokatolickiego włączyli się na razie w kościelną organizację łacińską i korzystali z liturgii łacińskiej, nie tracąc przeto oczywiście swego obrządku.”
Що ж ще можна добавити до так щирої ознаки милосердя, яке ставило греко-католицьких служителів у привілеях? Остаточно все залежало від людей.
Доля о. Івана Булата, яка ще на цей час не закінчилася, засвідчує цю правду.
(50) Документи до історії УГКЦ..., ст. 83-85. Лист о. М. Ріпецького від 16.05.1952, Док № 54.
Під наглядом безпеки
Цей нещоденний „привілей” поміщав українців і їхню Церкву поміж двома осередками нагляду: державно-партійним і релігійно-духовним. До 1957 року о. Іван Булат міг жити відносно спокійно: тихо, покірно, лояльно - обмежуючись тільки до послуху. Проте коли вже прийняв на себе обов'язки священика Церкви, тоді в публічному просторі став у повній істині собою. Не перестав ще бути „ворогом держави” та потенціальним „конкурентом” деяких польських отців (в їх очах). Але став для всіх інакшим, чужим. В Ґурові мав за собою непорушний оплот кс. Й. Косьцєвського. Він наполягав на лагодження справ Греко-Католицької Церкви: „Załatwiajcie wszystkie formalne sprawy czym prędzej, dopóki ja jestem tutaj”, а що говорив правду, цього доказують дві події, ще з осені 1957 року.
1. Тоді то, уже з першим снігом, на широкій дорозі, польове авто ГАЗ військ пограниччя, яким їхали теж міліціонери, торкнуло буцімто нехотячи о. Булата. Отець прийшов до пам'яті по трьох днях в ольштинському шпиталі. Був потовчений: „має струс мозку та тріщини кісток у нозі” - писав про це о-у. Ріпецькому о. Гриник 20.11.1957;
2. Незабаром до кс. Косьцєвського приїхали на смерку два господарі з села. Буцімто третій, їх сусід, так захворів, що просить пробоща приїхати з Паном Богом. Пробощ добре знав своїх парафіян, тому відмовив, а буцімто хворий здивувався, коли довідався про свою «хворобу». Події ці все-таки вказували на існування серед поляків осередка антагонізуючого середовище.
Саме в тому часі Примас Польщі готовився відновити обіти Матері Божій. Після двох років дозволу на навчання релігії у школах, держава знову заборонила цього.
(51) Документи до історії УГКЦ..., ст. 181, Док. 140.
Коли 1962 р. повіт ґуровоілавецький прилучено до бартошицького, з урядом безпеки, у Бартошицях функціонував тоді вже український педліцей. Культурне життя українців круг Бартошиць зосереджувалось на цій школі аж до реформи освіти, коли його зліквідовано (52). Чесній ідеї навчання не дав загинути мґр. Т. Щерба: завів навчання української мови в загальноосвітньому ліцеї в Ґурові, а від 1968 р. починаючи, згуртував українських учнів в окремих класах.
Ці позитивні зміни не усім могли подобатись в тому часі. Ненависницький фермент проти українців вперто продовжували неприхильні нам люди. Підтверджують це факти, які виринають ще по десятках літ.
Справді, серед поляків поступово зникали емоції, хоч не вгасали причини ненависті, закладені в ідеї бездушного атеїзму та неутаєної національної мегаломанії. Назва площі міського ринку в Ґурові ім'ям Свєрчевського не одного поляка ще сатисфакціонувала, бо тільки людям щирої „СОЛІДАРНОСТІ” перестало це подобатись. До органів влади внесено скарги на українців, які „сміють в роботі послуговуватися своєю мовою”. Говорили мені поляки, водії автобусів, що кондукторки перетримували о. Булата перед дверима аж до від'їзду, часом й залишали його. Він зберігав принцип перепустити перед собою усіх жінок, тому залишався самітній на кінці черги. „W końcu ja kazałem go zabrać, ale on kupował bilet i dawał jej ze dwa złotych, a nie mnie. A przecież to ode mnie zależało, czy pojedzie czy nie” - кінчав водій логічно!
Приходили до Ґурова нові пробощі, але антипатія декотрих поляків щодо о. Булата не меншала. Появлялася у різних конфліктах, епізодах і заколотах, часто меншої ваги, але завжди прикра. Противники повертали до улюблених форм „демонстрації”, поширювали її, дошкулювали, кому і чим могли: в роботі, на вулиці, завжди так, як вміли - безглуздо. Часом виявляли свої бажання різними фарбами чи вугіллям на стінах будинків, значили шибениці, а на них вішали різні ініціали і знаки, часом тризуб.
(52) Інституція ця поділила долю усіх педліцеїв, і 1975 р. перестала існувати.
Все-таки головною метою тих зачіпок був таки отець, бо то завдяки йому, вони (українці) користають з костела. Неодноразово простягали дріт впоперек дороги, котрою мав він їхати, щоб таким способом його повалити. Псували бензину уриною в баці моторовера, тощо. Чомусь саме таку поведінку уподобали собі не тільки службовці безпеки в Ґурові чи комендант міліції. Повсюдно говорилось про його інспірації. Гоніння отця не слабнуло. Коли, ще початково, о. Івана привозили з Каидитів до Ґурова кінним возом, тоді організовано на нього пастку. Хтось з поляків, почувши про цей план, попередив в Кандитах возія, і отця привезено до Ґурова окружною дорогого. Тоді люди очікували в костелі, а Служба Божа опізнилася.
Згодом, коли вже отець їздив моторовериком, успішну пастку заставили бандити на дорозі побіч Павстрів. Один напасник вдавав недужого і ліг на дорозі. Коли отець зупинився дати йому порятунок, два інші вийшли і побили отця так, що лікувався в Бартошицях. Отець знав напасників, але відмовлявся покарати їх. Говорив, що молиться за їх навернення. Люди, звичайно, поговорювали, що сатана не спить і так проявляє свою активність, і знали, чому це падало саме на їхнього священика. Він був вірний своїй Церкві.
Таки так сатанився спец-аґент безпеки, який навідувався до о. Булата навіть пару разів в тижні. Може тому отець часто виїжджав, щоб з ним не зустрічатися, вступався? Раз попав, коли отця не було. Розповідає пані Лина Скиба (Турчин). Вона полола город, а секретний стежитель, не вступаючи, за декілька годин втоптав добру стежку, невпинно питаючи: „Gdzie jest ksiądz?”. Може отець Іван знав про його приїзди?
Іншим разом на городі з'явився нагло високий чоловік зі шрамом на лиці. Покликався на знайомство з отцем. Хотів ще раз бачитися з ним, адже вибирався кудись назавжди. Називав себе Якубовським. Такий Якубовський згинув в селі Ниновичі. Цей гість мабуть був впевнений, що отець не знає правди про нього. Бо таки й не знав. Питання - звідки ця певність у гостя? Отець жалував, що не міг зустрітись з Якубовським, переконаний, що цей ще живе. Тим разом програла служба безпеки.
Отець завжди ставав осторонь справ пов'язаних з державною владою, але не міг себе обманути, буцімто її немає. Причинялися до цього теж неприхильні йому молоді латинські парохи, та інші противники.
Отцю траплялися різні події, - чи умисні? Хто знає.
Їдучи з Пєтрашева до Доброго Міста попав під вантажне авто, ведене п'яним водієм. Швидка допомога забрала його ненритомного. Отець довго лікував поламані ребра, все-таки вдячний водієві, адже він повідомив цю допомогу. Отець не хотів його покарання.
Квартира о. Булата містилась в Кандитах в будинку приходства, а що костел був в руїні, відтак в тому будинку правились латинські богослужіння. Коли прийшов сюди новий священик, о. Іван відступив йому квартиру, а свої речі переніс на піддашшя. Звичкою отця було поступатися іншим, але в тому випадку і це не вистачало. Спрямований проти українців шовінізм, насичений більшовицьким терором, осягнув верх.
Вороже наставлені одиниці латинників чинили йому не тільки збитки і шутки: всипали цукор до бензини, вкидали моторовер до ставу; але допускались поведінки вередливої і брутальної: виганяли його з приходства, не соромлячись вульгаризмів. В час його неприсутності розібрали сходи на піддашшя, а вікнами викидали те, що там було.
Потім то переніс отець своє майно за село, до хати Івана Щетинського у віддалі від села та до інших людей. А що молодий ксьондз на це? Нічо собі. Просто. Був, жив і не переймався долею вікового священика.
В останніх роках недомагала в отця печінка, тому лікувався, але мабуть ця сфера його життя не була йому достатньо відома. Близькі йому особи говорили, що споживав ліки на підкріплення нервової і психічної системи. Захворів нагло, зупинився в шпиталі, де операція потвердила виплив жовчі. Останнього дня життя, 1 березня 1977 року, приїхали до нього родички. Зрадів, пізнавши Ірину (Булат) Ціхоцьку, говорив з ними, а по уколі заснув. Вони вийшли, але повернувши, не застали його серед живих.
Тіло б.п. о. Каноніка Івана Булата похоронено на цвинтарі в місті Бартошицях, де приходять з молитвою ці, яких хрестив, вінчав, відвідував, повчав.
Тут поміщене те, чого можна було допитатись в людей і що торкається служіння Церкві. Цей обов'язок в'язав отця таки на ціле життя. Отець Іван Булат ніс свій хрест невпинно, наявно перед світом і перед лицем Бога. Втікав і перед настирливістю аґентів безпеки, це натуральне. Так повчає літургія празника храмового парафії. Інші питання залишаються відкритими.
Я бачив його тільки раз, але ніколи з ним не говорив. Може тому й надто блудив його слідами. Оскільки це стеження сумісне з мислями і ділами отця Каноніка Івана Булата, то написане - близьке правди.
Пропам'ятні рефлексії
Ось фрагменти, некрологу присвяченого б.п. о. Каноніку Іванові Булату у Вармінських відомостях єпархіальних, автор, кс. єп. Ю. Войтковського.
„[...] Коли мав щойно шість днів отримав святу Тайну Хрещення і Миропомазання в обряді грецькому. [...] 1926 року вступив до Духовної Семінарії обряду грецького в Перемишлі і дня 30 березня 1930 року прийняв свячення з рук єпископа перемиського обряду грецького, Отця Йосафата Коциловського. [...] В Бортному біля Горлиць пропрацював шістнадцять літ. 1949 року був скерований на навчання в латинській літургії до Отця Каноніка Йосифа Вежбіцького, емеритованого професора духовної семінарії в Ельблонзі. [...] По п'ятьох роках був перенесений на вікарія до Ґурова Ілавецького і тут по трьох роках праці міг знову почати душпастирську послугу і служити літургію. Одночасно в тому ж 1957 році був номінований парохом парафії обряду латинського в Кандитах. Відтоді життя його заповнювала душпастирська праця на території Кандитів, Ґурова Ілавецького і Острого Барда. На доказ визнання його священичій запопадливості на пропозицію Отця Вікарія Генерального Василя Гриника, Отець Кардинал Примас Польщі дня 24 грудня 1965 року відзначив б.п. Покійного гідністю Каноніка. Наближаючись до сімдесятого року життя на особисте прохання був б.п. Покійний звільнений з посту адміністратора парафії в Кандитах і від 1 січня 1972 року перейшов на пенсію. Вів однак надалі надміру рухливий спосіб життя, віддаючись душпастирській помочі де тільки заходила потреба. Цінили і любили його як сповідника священики обряду латинського. Мимо болістей до останньої хвилини не змінив способу свого життя. [...] Помер у шпиталі в Бартошицях 1 березня 1977 року. [...] Похорон відбувся другого дня [по експортації тіла]. Парастас і Літургію [правили] під проводом Отця Зенона Золочівського з Вроцлава. Потім Мша св. концелебрована під проводом і з проповіддю єпископа Юліяна Войтковського” (53).
(53) J. Wojtkowski, Ś.P. Ks. Kanonik Jan Bułat, в: ВВЄ, R XXXII, Nr 1 (1977), ст. 118 - фрагменти: [...] Gdy miał sześć dni zaledwie otrzymał Sakrament Chrztu świętego i Bierzmowania w obrządku greckim. [...] W roku 1926 wstąpił do Seminarium Duchownego obrządku greckiego w Przemyślu i w dniu 30 marca 1930 roku przyjął święcenia z rąk biskupa przemyskiego obrządku greckiego, Księdza Jozafata Kocyłowskiego. [...] W Bartnem koło Gorlic przepracował szesnaście lat. W roku 1949 został skierowany na przeszkolenie w liturgii łacińskiej do Księdza Kanonika Józefa Wierzbickiego, emerytowanego profesora seminarium duchownego w Elblągu. [...] Po pięciu latach został przeniesiony na wikariat do Górowa Iławeckiego i tu po trzech latach pracy mógł znowu rozpocząć pracę duszpasterską i sprawowanie liturgii. Jednocześnie w tym samym 1957 roku został mianowany proboszczem parafii obrządku łacińskiego w Kandytach. Odtąd życie jego zapełniała praca duszpasterska na terenie Kandyt, Górowa Iławeckiego i Ostrego Barda. W dowód uznania dla gorliwości kapłańskiej na wniosek Księdza Wikariusza Generalnego Bazylego Hrynyka, Ksiądz Kardynał Prymas Polski w dniu 24 grudnia 1965 roku odznaczył ś.p. Zmarłego godnością Kanonika. Dochodząc siedemdziesięciu lat życia na własną prośbę został ś.p. Zmarły zwolniony ze stanowiska administratora parafii w Kandytach i od 1 stycznia 1972 roku przeszedł na emeryturę. Prowadził jednak nadal nadwyraz ruchliwy tryb życia, udzielając się pomocą duszpasterską, gdzie tylko zaszła potrzeba. Był cenionym i lubianym spowiednikiem kapłanów obrządku łacińskiego. Mimo dolegliwości do ostatniej chwili nie zmienił trybu swego życia. [...] Umarł w szpitalu w Bartoszycach w dniu 1 marca 1977 roku. [...] Pogrzeb miał miejsce nazajutrz [po eksportacji]. Najpierw egzekwie i liturgia eucharystyczna pod przewodnictwem Księdza Zenona Złoczowskiego z Wrocławia. Następnie Msza św. Koncelebrowana pod przewodnictwem i z homilią biskupa Juliana Wojtkowskiego. W pogrzebie wzięło udział czternastu kapłanów z Księdzem Zenonem Złoczowskim oraz Księżami kanonikami Stefanem Dziubyną i Eustachym Charchalisem na czele, oraz 22 kapłanów obrządku łacińskiego z biskupem Julianem Wojtkowskim na czele.
Двадцять літ раніше газета ця подавала, що 17.07.1957 р. о. Івана Булата номіновано адміністратором парафії Кандити (54). Тепер можна пробувати шукати причин відомих фактів, чи теж відгадувати мотивації таких, а не інших рішень тих чи цих осіб. Для кращої орієнтації в минулому, нижче подані інформації, зачерпнуті тільки з Вармінських відомостей єпархіальних - (BBЄ): Перші греко-католицькі отці, які одержали індульт в латинському обряді і стали служити в ньому як біритуалісти на Ольштинщині:
о. Євген Усцький - одержав індульт 11.05. 1947; сотрудник в Орнеті від
19.08.1947. - (ВВЄ, № 4 1947, с. 17; № 5 1947, с. 28).
о. Іван Сенета - 04.06.1947. - (ВВЄ, № 4, с. 17); - в Бартошицях...
о. Петро Гардибала - 28.06.1947; - в Нідзіци від 18.08. 1947. -
(ВВЄ, №4, с. 17; № 5, с. 28).
о. Осип Пшепюрський - нн; - в Ґіжицьку від 13.10.1947. - (ВВЄ, № 6, с. 44).
Віруючі терпеливо чекали змін на краще, і молились. Відлига 1956 року спричинила надійні зміни для Греко-Католицької Церкви, хоч кругом неї зберігались ще бастіони опору. Тепер опір з боку латинських децидентів не знаходить пояснення у ворожому комунізмі, він заліг саме у християнському братолюбію. Доказом цього є проба відкриття греко-католицької станиці в Бартошицях по 30 роках проживання
(54) ВВЄ, RXII, Nr 4 (1957), ст. 44.
тут переселенців. Доречним у цій справі є лист Секретаріату Примаса до о. Митрата С. Дзюбини.
Sekretariat Prymasa Polski 00-246 Warszawa 1 ul Miodowa 17
Warszawa, dn. 26. GL 1979 r. Nr 482/79/P
Czcigodny Ks. Mitrat Stefan Dziubyna Wik. Gen. Obrz. Gr.-kat. Przemyśl
Sekretariat Prymasa Polski - z polecenia J. Em. Ks. Kardynała Prymasa - uprzejmie przesyła do łaskawej wiadomości następującą informację:
1) Dotychczas w Bartoszycach nie było nabożeństw w obrządku gr.-katolickim, mimo że od r. 1949 do r. 1970 pracował w Bartoszycach Ks. Jan Seneta, kapłan gr.-katolicki, który odprawiał Mszę św. tylko w obrządku łacińskim.
2) Do obrządku gr -katolickiego w Bartoszycach przyznaje się niewielu mieszkańców (kiIkadziesiąt). Inni przez zgodne współżycie z Polakami i kapłanami tam pracującymi tak już przywykli do obrządku łacińskiego, że uczęszczają na Mszę św. tylko w obrządku łacińskim, podobnie chrzczą dzieci biorą śluby i grzebią zmarłych tylko w obrządku łacińskim. W ciągu ostatnich 10 lat tylko jeden raz prosili na pogrzeb Księdza gr.-katolickiego. Młodzież nie zna języka ukraińskiego i nie przyznaje się do obrządku gr.-katolickiego.
3) Zaznaczyć należy, że na terenie dawnego powiatu Bartoszyce istnieją 3 punkty sakralne dla gr.-katolików: Ostre Bardo, Kandyty i Górowo Iławeckie. Głównie wokół tych punktów są osiedleni gr.-katolicy. Do wszystkich tych punktów istnieje bardzo dogodna i częsta komunikacja autobusowa.
Z wyrazami czci in Cht.
Ks. dr Hieronim Goździewicz Kierownik Sekretariatu Prymasa Polski (55).
(55) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 399. (Секретаріат Примаса Польщі 00-246
Варшава 1 вул. Медова 17
Варшава, дня 26.ІІ.1979 р. № 482/79/ІІ
Всечесний Кс. Митрат Стефан Дзюбина Вік. Ґен. Обр. Гр.-кат. Перемишль Секретаріат Примаса Польщі
З поручення Й. Ем. Кс. Кардинала Примаса ввічливо пересилає до ласкавого відома слідуючу інформацію:
1) Досі в Бартошицях не було набоженств в обряді гр.-католицькому. Не зважаючи на це, що від р. 1949 до р. 1970 працював в Бартошицях Кс. Іван Сенета, священик гр.-католицький, який відправляв Мшу Св. тільки в обряді латинському.
2) До обряду гр.-католицького в Бартошицях признається небагато жителів (кількадесять). Інші шляхом злагідного співжиття з поляками і священиками там працюючими так вже привикли до обряду латинського, що бувають на Мшах Св. тільки в обряді латинському, подібно хрестять дітей, вінчаються і хоронять померлих тільки в обряді латинському. Протягом останніх 10 літ тільки один раз попросили до похорону Священика гр.-католицького. Молодіж не знає вже української мови і не признається до обряду гр.-католицького.
3) Слід надмінити, що на території давнього повіту Бартошиці існують З пункти сакральні для гр.-католиків: Остре Бардо, Кандити і Ґурово Ілавецьке. Саме кругом тих пунктів поселені є гр.-католики. До всіх тих пунктів існує дуже догідна і часта комунікація автобусна.
Зі словами чести заради Хр. Кс. др Єронім Ґоздєвіч Керівник Секретаріату
Примаса Польщі).
У тому листі накопичено так велику кількість облуди, що вона просто немило вражає. Правдиве в ньому лише те: 1) що у Варшаві є Секретаріат Примаса, а в іншому місці місто Бартошиці, 2) що у Бартошицях «говориться» з греко-католицькими нащадками, 3) що в Бартошицях не було богослужінь греко-католицького обряду. Усе інше викривлене.
Коли запитати, чому о. І. Сенета не правив ніколи Служби Божої (не Мши Св.), то ж відомо, бо ніколи йому на те не дозволено, а чому Секретаріат затаїв причину цього стану, того він не написав. Приводом того були переконання ап. адміністратора в Ольштині, згідно з якими українці повинні були „wsiąknąć w tutejsze środowisko łacińskie” (56).
В часі, коли Секретаріат примаса писав листа, в Бартошицях було вже поселених приблизно 100 греко-католицьких родин, а у селах кругом міста на відстані до 10 км. удвічі більше.
Від літ 1956/7 існував в місті Педагогічний ліцей № 2 з українською мовою навчання, якого дії закінчила 1972 року реформа шкільництва.
(56) Документи до історії УГКЦ..., ст. 63, Лист від 29.03.1951., Док. № 40 виноска 84; пор. С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 108, автор цитує розмову з кс. Т. Беншом
По реформі навчання рідної мови почалось у початковій школі № 1 від 1973/4 р. Зайнялись тим вчительки Дарія Якимець і Даниїа Стах у поділі на 4-5 груп. Їм не було відомо, щоб перепитував хтось дітей щодо віросповідання.
Греко-католики постійно в'язали надію з о. Сенетою та о. Ощипком. Вірили в християнську, братню любов ближніх латинників, а основне - священиків. Їхнє довір'я вигасло щойно по відході о. Івана Сенети на пенсію, і тоді почали більше наполегливо добиватися дозволу на релігійне життя згідно з католицьким обрядом. По десятьох роках одержали відповідь на руки о. Митрата С. Дзюбини, адже їх вона торкалась. Коментар цієї справи авторства о. Дзюбини (57) можна добавити тим, що в Бартошицях на цей час були три чинні латинські храми.
Правдою є, що у храмі в Острому Барді правились тоді Св. Літургії греко-католицького обряду і що правились греко-католицькі Служби Божі у латинському костелі в Ґурові. Отець І. Булат, від 1954 р. сотрудник у лат. парафії в Ґурові, був перенесений на адміністратора лат. парафії в Кандитах 15.07.1957 р., ериґованої 1958 року, де поселений на приходстві, мешкав до 1972 року, коли то викинули його силою латинські парафіяни при мовчанні польського кліру. Чи усе те, що минається з правдою у листі Секретаріату Примаса то тільки помилки, несвідома фікція, чи просто умисна неправда? А може це глузування, і не так з греко-католиків, як з особи того, від чийого ім'я прийшла і інформація, а може - страх подумати - з кого ще?
Подібні аргументи до тих, які знайшлися у листі Секретаріату Примаса, не були винятковими. Вони засвідчують волю декотрих латинських ієрархів допомогти греко-католикам у свобідному ісповідуванні того, що успадкували в рідному обряді. Тому доречним було б з'ясувати, яким християнським інтересом керувались ці ієрархи?
(57) С. Дзюбина, І стверди діло..., ст. 200-201.
Тоді заходили позитивні персональні зміни в ольштинській курії, а таки місцеві латинські священики в Бартошицях опізнили справу на дальші три літа часу по 1979 році. До нині багато вірних дає доказ своєї віри в Єдиного Бога присутністю на Літургіях. Правда, не усі, але хвала тим, які витерпіли і видержали. Жаль тих, що відпали. Не усі вони могли раніше зібрати силу перетривати у своїй Церкві у період її найбільшого пониження. Коли натиснула на них криза, їхня, осамітнена Церква зберігалась в їхніх серцях.
Натуральне право людини - хотіти кращого. Такими бажаннями ділимось часто з ближніми. Вони асоціюються з миротворенням. Творити бо круг себе простір сприятливої атмосфери всім учасникам життя, значить наповнювати його духом миру. А мир вводять люди чесною поведінкою. Такого хочемо, такого собі бажаємо. Такі теж прохання посилаємо в наших молитвах до Бога за нашу Церкву, за нашу парафію, за наші сім’ї, за нарід, Україну і мир у світі. Молитви є доказом та символом-знаком чесного діла. Очевидно, що це зобов'язує, адже Бог знає, чого людині потрібно, і помагає тим, що молитва укріплює надії. Колишній парох Бортного і Ґурова до того Бога молився: щоденно за своїх парафіян, як нині моляться всі парохи за свою паству. Отець Іван молився навіть за своїх кривдників, бо таку відчував потребу: єднати людей, а не протиставляти. Була це потреба зроджена з надії в Бога і з потреби творити мир. Бог слухає молитов, сповнених любов'ю і покорою гідних любові Його дітей.
В молитвах дарма шукати героїзму, в них більше віддзеркалюється жертвування і перш за все служіння, зроджені з потреби серця, серця покірного і відданого. Серцем і хрестом свого життя засвідчував священик Іван Булат присутність Бога у світі. Частину цього свідоцтва залишив в парафії Воздвиження Чесного Хреста в Ґурові, де закінчилася його дорога з його хрестом. Які думки і почування навідували його, коли ставав у виборах перед сумнівами, заляканістю, перед перепонами людської вередливості, нехтування, глузування та простого лайдацтва? Вступався, втікав, але повертав сюди, де кликала його потреба бути людиною поміж людьми і, як священик, нести свій хрест - Хрест Господній. Був Його свідком і лицарем.
ВІЧНА ЙОМУ ПАМ'ЯТЬ
Як тут в парафії люди молились, засвідчують книги. Ось ці, що залишив їх б.п. дяк Григорій Притула, а мені переказав його син Ярослав (про мирянські писав раніше):
– Апостоли й Євангелія печатані у Львові 1892 року, в ц. к. Накладі шкільних книжок Ставропигійського Інституту,
– Підручник Требника печатаний у Львові 1905 року, із типикона Ставропигійського Інституту; від Сестер Згромадження Св. Йосифа в Цеблові,
– Вечірня і Утреня на празники подвижні, Жовква 1911 рік; власність церкви в Перемислові,
– Вечірні і Утрені празники неподвижних, брак перших 12 сторінок,
– Молитовник Християнської Родини печатаний по 1924 році; особистого вжитку дяка.
На їх сторінках залишились очевидні сліди минулого, мовчазні свідки релігійної тотожності християн. Ці християни - миряни Ґуровської парафії - були паствою Отця Каноніка Івана Булата. Кожний зокрема - людиною, на Божий образ особою, яка творила і зображала Церкву Христову, живу дійсність. Про її духовність клопотався о. Іван Булат, на славу Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь!
Зміст
Дорога до священства
По війні
Клопотання мирян
Релігійність мирян
Прихід священика
Серед своїх людей
З дітьми і молоддю
Церква і літургія
З отцями латинниками
Під наглядом безпеки
Пропам'ятні рефлексії
Роман Сенишин, Лідзбарк Вармінський 2013 року. (Фундацією «Живі Долі» оприлюднено за згодою Автора у серпні 2016 року, збережено мову оригіналу, підготував Роман Крик)
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.
|
do góry ↑
|
|
Fotografie
|
|
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.
|
|
Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.
|
|
|
