Вона прибула до села Полоски на Південному Підляшші в морозний січень 1940 року. Юрко Сегень привіз незнайому дев'ятнадцятилітню дівчину на санях з Білої, за 22 км, окутавши її в селянський кожух, і умістив в своїй хаті. Відтоді почалась вчительська праця, яка була піонерською, бо раніше тут по-українському ніколи не вчили. Дерев'яна школа, побудована ще перед 1914 роком, була недалеко, на гірці, посередині села, і складалася з трьох учбових залів та приміщення для вчителя. Сюди згодом переселилась Маруся разом зі своєю мамою і почались щоденні уроки з дітьми в молодших класах. Старші класи провадив Андрій Шуляр, що приїхав сюди в грудні 1939 року з Кракова, не встигши закінчити архітектурних студій на політехніці. Походивив з Івано-Франківщини.

Маруся, хоч про це мало хто знав, була за народженням львів'янкою, і підляське село справило на неї немале враження - як самі люди, так і їх господарства, яких було близько двохсот. Вихована в місті, вона відповідно одягалась, може небагато, але завжди задбано й чисто, чого не могли не помітити селяни та їхні діти. Вчителька відразу сподобалась своєю скромною поведінкою, прихильним відношенням до учнів та сусідів, і, що тут говорити, через те, що була гарна й мила. Темне її волосся поєднувалось з білим обличчям, в середнього росту щуплій фігурі відчувалась гнучкість та дівоча грація.

Весь час поглинала праця в школі та художня самодіяльність зі старшими. Виявилися тут в пригоді мистецькі здібності, винесені з дому, коли з матір'ю і братом співали у Львові народних та патріотичних пісень, вишивали сорочки та блузки, готували різдвяні інсценізації. Перші українські вчителі перебували в Полосках понад 2 роки, потім за наказом Інспекторату в Білій були перенесені до інших шкіл: Андрій Шуляр до села Заболоття, а Маруся Іванчук до Межилистя. Прийшли інші, які продовжували працю піонерів, але по Марусі та Андрієві залишився чи не найбільш яскравий спомин, який в серцях колишніх учнів триває й досі.

Після ліквідації українського шкільництва в 1944 році, а особливо після трагічного 1947 року, вчителі й учні опинилися в різних частинах Польщі та за кордоном. Час був несприятливий для відновлювання контактів, і тим більшою була моя та моєї дружини радість, коли у 1982 році ми отримали листа від нашої колишньої вчительки Марусі. Незабаром вона приїхала з Зеленої Гори до нас, і ми довго, довго, в сімейних обставинах, згадували минулі молоді роки. 3 розповіді Марусі про її життя постав драматичний образ долі українського інтелігента - вигнанця, в чужих державах, під чужим пануванням поневіряного, гнаного, переслідуваного. Варто жити хоча б для того, що в вільній, незалежній Україні щось таке вже не може статись. Галичанка Маруся полюбила Підляшшя, і через свого брата кровно з ним пов'язана. Села Межилистя та Полоски відвідує тепер майже щороку. Цікавлять її люди, яких ще пам'ятає, підляський краєвид, старі цвинтарі та новозбудовані церкви. Раз-у-раз знову виринають з пам'яті ті воєнні часи, які закінчились для сім'ї Іванчуків трагічно. Три останні наші зустрічі ми наново поринули у спогади.

- Пані Маріє, розкажіть, будь ласка, докладніше про свій родовід, про батьків, сім 'ю та Ваше життя у Львові перед війною, адже Ваша біографія в якійсь мірі типова для української галицької інтелігенції XX століття.

- Мій тато, Григорій Іванчук, походив з села Липники біля Мостиськ, а мама, Катерина з дому Говда, з села Пикуличі біля Львова. Поселились вони у Львові ще перед І світовою війною. Мали п'ятеро дітей: Євгенія (1911 року народження), Маркіян (1913), Осип (1914), Маруся (1920) та Володимир (1925). Тільки Осип та я вижили. Тато помер у 1925 році в віці 38 років. Під час війни служив в австрійському війську, де простудився і вернувся додому дуже ослаблений. Працював водієм міського трамваю. Працю дістав з трудом, бо вимагали заміни греко-католицького віросповідання на римо-католицьке. Батько відмовився і тому лише після приходу нового начальника міста зміг влаштуватися на роботу. У 1923 році поїхав до Липник полагодити якісь господарські справи і не міг повернутися через страйк залізничників. Найняв фірманку, а оскільки був сильний мороз, то знову простудився, захворів на туберкульоз, від якого не вилікувався.

Ми жили скромно з мамою та Юзьом (як по-львівськи називали Осипа) на сирітську пенсію по батькові. Дома панував патріотичний дух, і тому ми з братом почали науку в українських школах. Я ходила до народної школи ім. Т. Шевченка на вулиці Мохнацького, де вчила поетеса Костянтина Малицька. Пам'ятаю, як з успіхом декламувала її вірші в Оперному Театрі з нагоди ювілею товариства «Рідна школа». Жили ми на партері но вул. Супінського при Пелчинській. Нагорі цього дому був гуртожиток українських студентів, отже брат, маючи з ними зв'язок, дуже рано почав жити українськими національними проблемами. Наших кривд в Галичині було тоді багато. Юзьо після закінчення народної школи був прийнятий до Української Академічної Державної Гімназії, яких у Львові було дві. Тут він вступив до ОУН. Ходив до церкви і співав у хорі. Грав на скрипці. Польська влада пильно стежила за конспіративним українським рухом. За доносом директора гімназії Івана Бабія Юзьо був вперше арештований у 8-му класі гімназії разом з іншими. Йому заборонили вчитися далі в державній школі, тому він складав матуру екстерном в духовній семінарії без права вступу на студії. Після отримання атестату зрілості брат працював на будові та в ремісничому товаристві «Сила». Одночасно писав публікації до українських газет, що виходили у Львові та Дрогобичі. Ширив там патріотизм та закликав до боротьби з національною дискримінацією. Був вдруге арештований і засуджений на 12 років тюрми. Після апеляції присуд зменшено до 6 років. У 1939 році перебував в тюрмі у Бересті. В місяці вересні прийшов додому обдертий та босий, але не покалічений психічно. Важкою долею Юзя ми з мамою сильно перейнялись. Весь час нам чувся шум в'язничних кибиток і весь час ми боялися, чи то не по нього приїхали.

Життя йшло далі. Я вступила до приватної загальноосвітньої гімназії сестер Василіянок, після закінчення якої продовжувала науку в поматуральній коедукаційній школі товариства «Рідна школа», щоб здобути фах. Закінчила її в червні 1939 року і готувалась від 1 вересня 1939 року до праці в бджільничому торговельному підприємстві. Як ми тоді жили матеріально свідчить те, що ми не мали чим заплатити за мою нову фотографію до паспорта та що ніде поза Львовом я не була, за винятком одного виїзду у дитячий табір до Коршева на Гуцульщині.

Українське життя у Львові концентрувалось довкола греко-католицької Церкви. Врочисто відзначалося Водосвяття, коли в процесії брали участь всі, від малого до старого, щоби показати нашу багаточисельність. Насправді нас було значно менше від поляків, а може й менше, як жидів. Українські села довкола Львова живили місто, поставляли сюди домашню службу, яка полонізувалася, і це денервувало кожного свідомого українця. Ми демонстративно ходили по вулицях та до школи у вишиваних блузках, викликаючи цим косі погляди, а нераз і злосливі закиди поляків.

- Як вам запам'ятався 1939 рік?

- Тим насамперед, що скоро після приходу до Львова більшовиків Юзьо знову потрапив до Бриґідок. Ми наймали тоді мешкання на партері в домі Євстахія Колача, українця-інженера, який працював в міській газовні. О 4-ій годині ранку застукали озброєні совєтські військові. Мама та я вплач. Потішали, що брат скоро вернеться. Ми сильно за нього молились, і він за якийсь час дійсно появився. Але сказав, що мусить втікати, і нам це треба зробити якнайскоріше. Виявилося, що в руки більшовиків потрапили від польської поліції всі матеріали про українське підпілля, протоколи допитів тощо; щоб вийти з Бриґідок на волю, він згодився на фіктивну співпрацю з ними, аби тільки мати можливість упередити всіх своїх товаришів про небезпеку арештів. Між іншим, він повідомив про намір НКВД арештувати Ярослава Гайваса, який, по літах, видав у Нью-Йорку книжку «Ціна волі». Нам доставили документи на інші прізвища. Ми замкнули помешкання. Пам'ятаю, що нас проводжав до поїзда Микола Вовк, германіст, який знав мене від дитинства, і я мала бути його жінкою. Він, разом з Арпадом Березовським та ще одним гарним юнаком, були членами проводу ОУН у Львівському Університеті. В поїзді на кордоні нам документи провіряли, але не затримали. Німецько-совєтський кордон вже був встановлений, але ще не надто щільно обставлений. Тут перебувало багато наших людей, м.ін., я пізнала отця-сповідника з Бриґідок. Ми опинилися в селі над річкою Солокією.

Вночі 21 грудня 1939 року, за вказівками місцевих провідників, ми в плащах та з тлумочками на плечах, переходили Солокію, на якій пливла льодяна крига. Переходили по одному в різних місцях, так що на певний час я розлучилася з мамою. Коли я вилізла на берег, то плащ був у бурульках льоду, а я не чула ні рук, ні ніг, все закам'яніло від холоду. Попала на німецьких солдатів, які завели мене до найближчої хати. Тут вже наші селяни роздягали, сушили одяг та частували німецьким ромом. Солдати, завдяки моїм знанням німецької мови, охоче погодились віднайти маму. Потім, після короткого перебування в Замості, нас всадили до краківського поїзда, який їхав окружною дорогою через Варшаву та Колюшки.

В Кракові було тоді багато української інтелігенції, діяв Український Центральний Комітет, очолюваний колишнім доцентом географії Ягайлонського Університету Кубійовичем, виходила газета «Краківські вісті». Влаштовували на роботу. Мене послали на санітарний курс. Певного дня з'явився брат, так що ми знову були всі разом.

- Доходимо до найбільш цікавого та творчого періоду вашої біографії. На Східній Люблінщині, де до війни не було ні одної української школи, у 1940 році їх виникло кілька сотень. Це справжній організаторський подвиг, а до цього треба ще додати, що одночасно постала мережа церков, кооперативів, культурно-освітніх закладів; край в своїх етнографічних межах став українським. Це була експлозія українства у небаченому досі масштабі. Як це могло статися?

- На базі ентузіазму та патріотизму. Після приходу німців ми мали змогу, хоч не всюди, організувати народні та професійні школи. Серед останніх найбільшою популярністю користувались торговельні школи у Білій та Володаві. В Холмі працювала 8-річна українська гімназія та середня технічна школа з кількома спеціальностями. Для цих шкіл вербувалися кадри вчителів-добровольців, де тільки це було можливе. Найбільше в освіті на Люблінщині працювало вихідців з Галичини, але також з Волині, з-поміж дітей петлюрівських емігрантів та тих українців, яких польська влада послала свого часу до шкіл в Центральній Польщі. Частина не мала педагогічної освіти, і тому їх скерували на вчительські курси до Холма, де й ми з братом їх закінчили.

В Кракові після Водохрища 1940 року відбувалося зібрання інтелігенції, на яке прибули представники з Підляшшя і просили, щоби до них їхати вчити дітей. Підляшшя нам смутно уявлялось, ми про нього мало що знали. Але брат Юзьо підніс руку і штурхнув мене. Я автоматично також піднесла руку. І так ми цілою родиною, з мамою, опинилися в Білій. Тут нас розподілили. Брата до села Добринка, мене до Полосок. Добринка від Полосок була на відстані 4 км, за лісом. Початки були важкими. Не було підручників, і я користувалась комплектом «Дзвіночка», який приніс мені батько одного з учнів. Ситуація кращала з кожним місяцем, підручники та книжки появлялись, почали виходити у Львові «Малі друзі», які учні охочо виписували до дому. Селяни допомагали їжею, приносили навіть м'ясо з заборонених зарізів. Жилось, однак, дуже скромно, не пам'ятаю, чи ми взагалі отримували якусь платню за свою працю, хоч школа рахувалася державною. В Полосках до війни була неоуніатська церква, до якої люди мало ходили. У 1940 році її перейменовано на православну, і сюди прибув проросійсько наставлений священик Гермоген, який закликав людей не давати вчителям їсти, бо вони схочуть запровадити тут унію. Його ніхто не слухав, і він скоро виїхав з Полосок до власівських військ, що тоді формувались, а на його місце прибув священик Кондеус, який був щирим українцем і вчив у школі православної релігії. Разом з учителем Андрієм Шуляром ми ставили з молоддю та старшими в Полосках п'єси Сватання на Гончарівці, Марусю Богуславку та інші. Чудовим коміком був Нечипор Остапчук. П'єси ставились в Полосках, Хорощинці та інших селах. Церковним хором керував прибулий з Волині молодий, стрункий та гожий дяк Володимир Столиця. В Різдвяні свята хор відвідував кожну хату і виконував колядки. Луна від цих колядок залишилась дотепер, хоча минуло вже понад півстоліття.

Разом з Шуляром я приготовляла учнів до вступу до української торговельної школи в Білій. Старші чоловіки приходили з молоддю до школи на лекції історії та географії України, які відбувалися вечорами. Молодь також після праці в полі спішила до школи, де разом з вчителями співала та вчилась танців. Ці сходини тривали нераз до півночі.

Погіршення умов праці наступило разом з перенесенням мене до Межилистя, села меншого, віддаленого більш, ніж 10 км на південь від Полосок. Тут школа містилась в сільській хаті, і до мене вчителем був Івашко, який виїхав. Мене з мамою солтис поселив у вдівця, який мав сина. Цей господар був психічно незрівноважений та у всьому занедбаний. Був завжди похмурий, що викликало наше побоювання, особливо мами, яка у хаті перебувала більше часу. Неспівчутливими були й сусіди, і ми майже голодували. Нашою щоденною їжею була пшоняна каша на воді, яку, зварену рано, переховували цілий день в духівці. Щастям було тепло, бо одна стіна великої печі, грубки, як її тут називали, виходила на нашу кімнату. Я була так ослаблена фізичною працею, що було близько до хвороби, і, щоб оберегтися від туберкульозу, ходила на уколи до Тучної (це було сусіднє польське село, населене дрібною шляхтою ще за королівських часів).

Я любила дітвору, і тому ми багато часу проводили в школі вечорами, вивчаючи інсценізації, декламуючи та співаючи. Це була з моєї сторони, як тепер це собі уявляю, подвижницька праця. В Межилисті перед війною була зруйнована православна церква і Служби Божі відправлялися монахом, отцем Євлогієм (Євгеній Горбовець з с. Носів) в недокінченій мурованій школі. Він же українською мовою викладав релігію дітям.

У селі зібрали виткане жінками полотно, і я вишила для отця Євлогія ризу з додатками та рушники до церкви. Мама на вечорницях, де жінки пряли льон, читала вголос твори Марка Вовчка та інших українських письменників.

На вчительському посту в селі Межилистя я перебувала до літа 1943 року, тоді-то прийшло троє озброєних поляків і сказали: „Dajemy tobie trzy dni na wyniesienie się stąd". АК-івський терор в терені вже почався. У травні замордовано в селі Хорощинка колишнього сенатора Івана Пастернака, а в Білій, куди я прибула з мамою з Межилистя, двох українських інтелігентів, Ігоря Козицького та Миколу Луцевича.

Брат Осип вчив дітей в Добринці, а через деякий час став вихователем в інтернаті торговельної школи в Білій. Тут бував в бюро українського допомогового комітету, де працювала Стефанія Романюк, абсольвентка цієї школи, а ще перед війною учениця польської гімназії. Вона походила з села Носова, яке перед війною було православним селом, найдальше висунутим на захід. Мала свого нареченого, але перебування разом та мелодійні українські пісні (а співали дуетом гарно) взяли верх. Вони полюбились і побрались, незважаючи на те, що батьки Стефці не дуже на це погоджувалися.

- Що сталося у вашому житті, пані Маріє, далі, коли ви вже після майже чотирьох років вчителювання опинилися в Білій?

- Наступив довготривалий період поневіряння та страшних родинних випадків. Була війна, і ми з мамою вирішили вернутися до рідного Львова. Замешкали на вулиці Унії Любельської, 11 на першому поверсі. Сюди приїхав також брат зі Стефцею, яка у вересні 1943 року народила у Львові Христинку. Юзьо працював у комітеті помочі для втікачів з України. У Львові до нас дійшла страшна вістка, що батько Стефці та ще інші національно свідомі мешканці села Носова були по-звірячому замордовані. Трудно передати словами це горе, що ми переживали цілою сім'єю. Час був грізний. До Львова наближався фронт, і брат з допомоговим комітетом переїхав до Криниці. Ми всі виїхали за ним з маленькою дитиною. Мешкали спочатку в таборі над Чорним Потоком, а коли польські партизани почали нам загрожувати, я знайшла куточок в селі Криниця. В Криниці знову, як і на Підляшші, хотів зі мною женитися Володя Мадич, що був по студіях і перед війною вчителював в центральній Польщі. Ані я, ані мама його задуму не підтримали. В своїх почуттях я була вірною Миколі Вовкові, хоча надія на зустріч з ним була так мало правдоподібною.

Йшов 1944 рік. Я працювала і утримувала родину. Стефця з мамою опікувались немовлям. Брат гостро переживав катастрофічне становище, в якому опинився український національний рух. Серед членів ОУН почались міжусобиці. Пропадали люди. Все це довело Осипа до хвороби. На шлунку появились мозолі і він сильно мучився. Врешті літом почалась евакуація з Криниці до Словаччини, до табору в Оремлазі. Брат мав долучитися до нас трохи пізніше. Остання картка від нього, що вже виїжджає, була датована 26 серпня 1944 року. Потім - тиша. Ніколи більше чогось конкретного про те, що сталося, ми не довідалися. Мав документи на інше прізвище, і це робило неможливим пошуки. Мабуть, загинув в дорозі, бо один дрібний підприємець зі Львова, який добрався до Оремлазу, сказав нам, що на них був здійснений десантний напад, йому вдалось втекти, але про долю інших нічого не знає. Трудно оповісти, який душевний тягар ми відчували. Я залишилась без брата, братова без чоловіка, дитина без батька, а мама без сина.

В Оремлазі панували епідемії червінки та тифу, вмирало багато дітей і старших; трупи вкидали до ям, що стали спільними могилами нещасних. Єдине, що не давало вмерти, було це, що давали їсти. Від лікарів з Великої України ми дістали за тютюн трохи рису і тим лікували Христинку. Врешті Словаччина передала нас далі, і ми опинились у таборі праці Штрассгофі під Віднем. Табір був огороджений колючим дротом, але не дуже охоронявся. Я перелізла під дротами і добралась до Відня, де зустрілась зі своїми знайомими зі Львова, Теодозією та Володимиром Саляками. Вони мені порадили зголоситись до арбайтсамту. Тут мене хотіли скерувати до шиття військових мундирів, але, як дізнались, що знаю німецьку мову, то запропонували легшу працю перекладачки. Мама мала бути лектором при немічній жінці, яка сама не могла читати. Але відповідної праці для Стефці з дитиною, щоб могла бути замельдована, я не знайшла, і тому цілий план залишитися у Відні скінчився нічим. Нас, разом з одинадцятимісячною вже дитиною, повезли далі на захід, організуючи по дорозі щораз нові карантини, під час яких роздягали і дезинфікували наш одяг. Роздягали не раз до гола, що в натовпі людей не могло не викликати збентеження і прокльонів. Люди ж вразливі на сором, а тут зіткнулись з твердою німецькою дисципліною, яка нехтувала їх психічними й моральними почуттями. Врешті наш транспорт прибув до міста Зуль в Турингії і нас скерували до праці на заводі, де вироблялась зброя. Була сувора зима. Всім що мали, ми гріли Христинку. Барак, в якому нас помістили, не опалювався, стояла замерзла вода. Я працювала у великому фабричному холі на чотирьох фрезарках одночасно. Довкола були тільки цемент та метал, дубіли від морозу руки та ноги. Працювали ми всі дні тижня по 12,5 години на день. Мама прятала фабричні приміщення, а Стефця з дитиною на руках прибирала бараки. Врешті союзники збомбардували цей завод. Ми залишились тільки в тому, в чому встигли втекти. Тоді ми шили собі одяг з фіранок, що чудом залишилися після бомбардування. Скоро прийшли американці з солдатами-неграми.

- Чому ви вирішили вертатися на Підляшшя, а не хотіли залишатись в американській зоні, як це зробило багато українських емігрантів?

- Тодішня Німеччина була зруйнована. Скрізь купи розвалин. Були також проблеми з харчуванням. Ми вирішили їхати до Носова, бо там залишились мама та брат Стефці, сподівались також, що Осип, якщо він живий, дасть знати про себе своїй тещі. Вирушили в дорогу поїздом, складеним з товарних вагонів. Поїзд був переповнений всяким народом, що повертався додому з Німеччини, а також пакунками. Мама сиділа на краю вагону, спустивши ноги. На закруті, ще в Німеччині, почувся стук колес, дивлюсь, а мами немає. Випала з поїзда. Я завмерла і не знала, що робити: вискакувати і залишити Стефцю з малою дитиною, чи їхати далі і пізніше відшукувати маму. Швидкість поїзда була також надто великою, щоб можна було вискочити. Врешті він затримався в чистому полі; через деякий час, як довго не пам'ятаю, бо сильні пережиття та емоції затьмарують пам'ять, мене, напівживу, відшукали дві дівчини з України, що були в цей час недалеко від місця, де впала мама, і сказали, що вони маму поховали, і пам'ятали як була вбрана, так що ми повірили. З камінців вони виложили на могилі хрест. Мама довго не терпіла, бо смерть під колесами вагонів наступила моментально. Тіло було перерізане навпіл. Подібно, як з братом, не вдалося нам пізніше встановити місця смерті мами, бо ми не знали зовсім терену, через який переїжджали. В тодішній подорожній метушні ми не могли також залишити поїзд і з Христинкою вирушити назад на пошуки маминої могили. Так-то за два роки, 1944-1945, сім'я наша зменшилась з п'яти до трьох осіб.

В Носові на Підляшші, куди ми нарешті потрапили, ситуація була напруженою. Стефці з дитиною поміг знайти тимчасовий притулок якийсь аківець, давній колега з польської гімназії. До мене одного дня дійшла погроза, яку передала пошепки сусідка-католичка православній сусідці: „Niech ta nauczycielka ukraińska zmyka stąd, bo cały pułk przez nią przejdzie, a i tak żyć nie będzie". Не залишалось нічого іншого, як втікати. Дорогу підказала Оля Олексіюк, абсольвентка української торговельної школи в Білій, яка мені запропонувала скритись з нею у її двох сестер в Борсуках, які були одружені з поляками. Наступала зима, і ми вузькоторівкою вночі дістались до села Борсуки і залишились на вишках в сіні. Через мороз тут не можна було довго бути і Оля запропонувала йти з нею до Межилистя на терен, контрольований УПА. Вона від якогось часу виношувала думку про вступ до УПА. Була справді прийнята, але скоро попала в засідку і була заарештована. Довгі роки сиділа в тюрмі. Потім вийшла заміж за упівця, також з великим присудом, з Холмщини, і жили вони у Вроцлаві. Підтримувала зв'язок з колишньою вчителькою з Києвця та торговельної школи в Білій, Іриною Шумовською, яка після війни опинилась у Канаді. Оля померла два роки тому.

В Межилисті про жодну школу вже не могло бути й мови (українське шкільництво за нової влади було ліквідоване), але люди мене знали й переховували. При розмові про вступ до УПА я сказала нашим воїнам, що хай вони самі вирішать, чи я надаюсь до партизанської служби, бо я пережила дуже багато і нерви у мене слабкі. Не є я певна чи при допитах буду настільки витривала, щоб не зрадити. Приймаючи це до уваги, вони залишили мене поза організацією. Я заробляла на їжу в знайомих селянських родинах в'язанням светрів.

Одного разу десь під літо 1946 року мене попередили, що наближається облава УБ. Я втекла з Межилистя до Хорощинки і зголосилася до знайомої мені жінки вбитого у 1943 році сенатора Пастернака. Вона, побачивши мене, дуже зраділа і хотіла мене прийняти за свою дочку. Коли я, однак, виявила в чому річ, Пастерначиха показала мені хату старшої вже жінки, вдови, в якої раніше мешкало двох вчителів з Закарпаття. Жінка ця завела мене до свого хліва і сказала, щоб я вилізла на вишки і зарилась якнайглибше в солому. Подала гасло на випадок небезпеки: малюсь, малюсь (так на Підляшші кликали свині). Ледве розвиднілося, як чую з подвір'я малюсь, малюсь, малюсь. До села вже нагрянуло УБ. Я прилипла до стіни і затаїла подих. Чую на долі кілька проколів вил, потім кроки по драбині наверх і знову кілька разів вили всадили в солому біля мене. Кроки швидко віддалились: я була врятована. З переляку я пересиділа на цій вишці аж до копання картоплі, бабуся та Пастернакова мені приносили їжу і навіть книжки. Чи це не героїні, ці прості підляські жінки? За той час мені допомогли встановити контакт з Носовом. Виявилось, що Стефця з Христинкою, боючись дальших ворожих акцій АК, виїхали на західні землі в незнане. Брат її, Олександр, на очах якого було вбито свого часу батька, погодився мене завезти до неї. Ми зустрілися з Олександром на колонії недалеко Лісної і поїздом доїхали до міста Явора, що біля Лігниці. Так закінчилось моє друге перебування на Підляшші у 1945-1946 роках.

- Західні землі не були ще тоді повністю заселені. Прибували поляки з т.зв. кресів та центральної Польщі. Це ще був великий балаган. Ви, пані Маріє, мабуть, сподівались, що тут загубитесь від ока переслідувачів, як голка в стозі сіна?

- Я була зовсім невинною. Не виступала ні проти польської держави, ні проти поляків. Але була свідомою українкою і знала, що їх настрої проти нас були не то що неприхильними, але відверто ворожими. Тому я воліла тоді не маніфестувати свого українства. Братова в Яворі вже працювала книговодом на фабриці мила й порошку. Я зайнялась трирічною Христинкою та домашнім господарством. Тут на мене звернула увагу одна шанована польська сім'я, яка почала сватати мені хлопця. Хлопець цей мені навіть подобався, але я пам'ятала настанови моєї мами, що виходити заміж можу тільки за українця. Хотіла уникнути сімейної драми. Судилось так, що українець знайшовся і в Яворі, але більш, ніж на 20 років старший, що мене початково стримувало. Я могла б бути його дочкою. Цивільний шлюб з Павлом Герасименком відбувся в серпні 1947 року.

З Герасименком познайомила мене Стефанія, яка його знала з Білої, де в роки війни він працював в українській кооперації одним з директорів. Був високого росту, походив з Житомирщини. Перед війною був начальником залізничних станцій на Поліссі, звідки його, як православного, влада звільнила. Якийсь час був безробітним. З наближенням більшовиків у 1944 році через Криницю та Оремлаз попав до Австрії, а звідти до австрійського баора. Знав мого брата Осипа. Після війни опинився в Яворі і був головним книговодом на фабриці меблів. Завдяки своїй працьовитості та спокійним рисам характеру, користувався в дирекції фабрики чималим авторитетом, що допомогло нам швидко отримати трьохкімнатну квартиру, правда, цілковито вишабровану. В 1948 році вродився Данко. Всевидюще око УБ було, однак, чуйне. Літом 1949 року з відділу внутрішніх справ міської ради прийшов наказ, що не маємо права перебувати в прикордонній зоні, хоч до кордону було ще далеко. Всі мають право, а ми ні. Це означало для нас втрату обладнаної вже квартири і нові поневіряння. Ми опинилися в повітовому тоді місті Зелена Гора, де православна церква потребувала псаломника. Мій чоловік знався на церковному співі і почав провадити церковний хор, що складався з білорусів, які прибули сюди зі Сходу. З помешканням була біда. Прийняв нас тимчасово до себе церковний староста. Данко сильно хворів на щитовидні залози і мало не помер. Оскільки праця в церкві була громадською і безплатною, ми з чоловіком заробляли по різних установах як книговоди, урядовці в соціальних справах, в справах безпеки і гігієни праці тощо. Було важко, але з часом ми купили одну кімнату у п. Ковальського і туди переселилися. За додаткові гроші господар повністю віддав нам цю комунальну квартиру. В березні 1958 року народилась Іринка. Була охрещена за греко-католицьким обрядом, а Данко, раніше, за православним. На віросповідному полі у нас з чоловіком ніколи не виникали якісь непорозуміння. До заснування греко-католицької станиці у Зеленій Горі я співала в православному хорі. Вважаю, що на Україні всі конфесії повинні об'єднатись в одну українську Церкву Христову з незалежним патріархом.

Часи почали мінятися. Хоча Герасименком УБ далі цікавилося, але не перешкоджали приймати участь в УСКТ-івському художньому русі. Павло був диригентом українського хору, що складався з лемків, що доїжджали з Нової Солі і далеких сіл. Хор виступав в Зеленій Горі та по селах воєвідства, а також ґожівщини і вроцлавщини. Я вела драматичний гурток, що поставив На перші гулі Василенка, Під Тарасову ніч та інші п'єси, а також гурток декламації і гурток голосного читання. Павло Стефановський керував танцювальною молодіжною групою. В ці перші роки виникнення українського товариства в Зеленій Горі цвіло товариське життя, організувались зустрічі та забави. Наші діти також активно включились у художнє життя, зокрема в ділянці музики. Обоє вчилися в музичних школах. Закінчили Вищу Педагогічну Школу в Зеленій Горі. Потім замкнули нам світлицю та бібліотеку. Молодь почала втрачати інтерес до організованих форм життя. В діяльності УСКТ почались перебої, які тривали довго.

Павло Герасименко помер 24 вересня 1975 року, коли дочка Ірина ходила до матурального класу. Похований в Зеленій Горі.Олександр Романюк з матір'ю були виселені з Носова у горезвісному 1947 році до кентшинського повіту ольштинського воєвідства. Туди з часом перебралась з Явора і Стефця з підростаючою дочкою. Моєї братової Стефанії вже немає в живих від листопада 1975 року, а племінниця Христина закінчила студії, зробила докторат і працює в Академії Рільничих Наук в Ольштині. Кілька років тому вийшла заміж.

Розповіла Марія Іванчук-Герасименко, записав Андрій Починайло,
«Український Альманах» 1998 рік